24 лютого я перебував у селищі Ялта під Маріуполем і не відчув на собі події, які довелося пережити у місті. Моя родина у цей час перебувала у Маріуполі: дружина, дванадцятирічна дитина і син дружини від першого шлюбу. Ми мешкали в Центральному районі. 

Проблеми з продуктами вирішувались крадіжкою і мародерством. Друг розповідав, що пральну машинку з розбомбленого будинку повіз у найближче село і обміняв на продукти. Частину собі залишив, а частину роздав. 

У будинку на Черемушках жила моя колишня дружина. На подвір'ї там був басейн. Зазвичай ми його зливаємо, а тоді чомусь не злили. Всі сусіди ходили до нас по воду. Там була хороша, фільтрована вода.

15 березня ми з сином з Ялти поїхали машиною до Маріуполя забирати рідних. По дорозі були обстріли, дуже моторошно. Ми зібрались трьома родинами. Вони постійно перебували у підвалі, але не наважувалися виїхати, бо навколо все гриміло. Ми зібрались і швиденько виїхали з Маріуполя у колоні. Моїй родині пощастило евакуюватися без особливих труднощів. Коли ми перетнули блокпост у Василівці, після нас почали стріляти. Ті люди, які стояли у черзі за нами, постраждали.

Наше майно все побило, порозбивало. Родину розкидало по всьому світу. Найближчі поряд.

Тепер ми мешкаємо в Києві. Тут жила дочка, вона виїхала за кордон. Час лікує - події, які з нами відбулись, потроху забуваються. 

Боляче спілкуватися з тими, хто залишився в Маріуполі. Люди радіють, що відновили водопостачання, дали газ і світло.