Ніна Григорівна дев’ять місяців жила під обстрілами. Вона бачила руйнування й смерті. Виїжджала також під обстрілами. Їхала до Запоріжжя на пошкодженому автомобілі

Мені 55 років, чоловікові - 67. До війни ми жили в Донецькій області. 

З середини березня почалися потужні обстріли. Було влучання в наш будинок – він згорів. Ми виїхали. Зв’язуємося з людьми, які залишилися в нашому селі. Вони говорять, що обстріли не припиняються. Майже всі будинки розбиті. Залишилося не більше двадцяти людей на все село. У них немає грошей, щоб виїхати. І гуманітарну допомогу туди не привозять. Я не знаю, як вони виживають. 

Поки ми жили селі, було дві найбільші проблеми – відсутність питної води й хліба. До війни купували воду, бо та, що у колодязях, непридатна для вживання. Коли почалися обстріли, підвіз води припинився. Ми намагалися фільтрувати воду з колодязя і дощову. Поки було борошно, пекли хліб вдома і ділилися з іншими людьми.

Я бачила, як окупанти вбили двох хлопців з нашого села. Він них майже нічого не залишилося. Також бачила тіла українських військових, яких привозили до нас у село. 

Мама жила в іншому селі. Вона виїхала першою. Ми з чоловіком їхали на своєму автомобілі під обстрілами. Пробили всі колеса, але не зупинялися, поки не доїхали до Запоріжжя. Мама не витримала нервового напруження, померла. Онуків ми відправили в Одесу. Самі живемо в сина в Запоріжжі.  

Я думаю, що війна закінчиться нескоро. Ми дев’ять місяців провели під обстрілами, і за цей час ситуація не змінилася. Російська армія не відходить. Я відвезла тіло мами в її село, там похоронила. Село розбите вщент. Я поки що не бачу позитивних змін. І планів на майбутнє також.