Софія Кара, 9 клас
Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Бердянської міської ради Запорізької області 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Степанченкова Олена Анатоліївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна в XXI столітті – це те, що не вкладається в голові мислячої, нормальної людини. Страшна трагедія, для якої точно немає місця в освіченому, цивілізованому суспільстві, де працюють норми міжнародного права, а людина, її життя, гідність і безпека є найвищою цінністю.

Химерне обличчя війни я вперше побачила навесні 2014 року. Воно заїхало на танках до мого Сєвєродонецька й розповзлося по всім його куткам.

У пам'яті закарбувалося, як ми з мамою швидко крокували з дитячого садочка додому вулицями міста, що були оповиті незвичною, лячною тишею. Згодом ми ховались у кузові продуктової автівки, виїжджаючи з окупації до мого дідуся в Бердянськ… Назавжди. Більше до Северодонецька я не поверталася…

Чи замислювалася моя родина, які наслідки чекають українців від того, що росія окупувала частину наших територій? Чи розуміло суспільство, що війна розпочалася саме тоді, як перший «зєльоний чєловєчєк» ступив на землю українського Криму? Чому на той момент весь цивілізований світ дозволив божевільному агресору таку поведінку? На мою думку, українці не до кінця усвідомлювали весь масштаб катастрофи, який підступно підкрався з сусідньої держави.

Ми погано засвоїли уроки історії. Чи то Радянський Союз перекрутив нам пам'ять, чи звичайна неосвіченість?

Ми забули, якою ціною нам далася незалежність: поневолення Московським царством і Російською імперією, кріпацтво, намагання знищити українську історію, мову, культуру та, у цілому, українців як націю, Голодомор, страшні війни XX століття… Непомітно так багато російського просочилося в наше повсякденне життя: телебачення, радіо, книжки, підручники… Хіба є різниця якою мовою? Я йду до російськомовної школи, бо немає різниці якою мовою здобувати освіту, та ще й два кроки від дому − зручно. «Війна? Та ні, це ж АТО, за 200 км, далеко. Головне, що в нас не стріляють». Така страшна байдужість. Ми не бачили далі свого носа... Українська держава зовсім скоро зрозуміє свої помилки, почне впроваджувати мовні закони, велика робота буде проводитися й на дипломатичних рівнях. Це ще більше озлоблює рашистів і наступає точка неповернення, яка поділила життя кожного українця на до і після.

Війна почалася задовго до 24 лютого 2022 року, але я, як і кожен українець, прокинулася від гучних звуків вибухів саме цього ранку. Спрацювали сигналізації на машинах і відлунням рознеслися по всіх районах Бердянська.

Я зрозуміла відразу: почалася повномасштабна війна. Того лютого ми з родиною багато говорили  про неї: про те, що ворог може дуже швидко опинитися в Бердянську, про наші дії в такому випадку. У мене була зібрана невеличка тривожна валізка, у яку я поклала дорогі для мене речі, зовсім не речі першої необхідності. Не хотілося вірити, та й не вірилось, у неминучу реальність... Уже о 6 ранку ми з родиною покинули домівку. Значна частина моєї душі залишилася того ранку в кімнаті, чекати на мене і на нашу Перемогу. 

Зараз я за тисячі кілометрів від України. Два роки і вісім місяців, 974 дні я не була вдома…

Щодня я подумки повертаюся до Бердянська, до моря, рідних вуличок,  школи, спортзалу, друзів … І, порівнюючи, я точно можу сказати, що дуже важко жити на чужій землі, в оточенні людей, чия ментальність і культура колосально відрізняється від нашої. В Європі вирує спокійне, помірне життя, яке я не можу нормально сприймати, знаючи, що кожного дня на моїй Батьківщині гинуть люди.

Але, не зважаючи ні на що, я впевнена, ми, волелюбні українці, нащадки славетних козаків,  обов'язково вистоїмо й переможемо, бо за нами правда, ми захищаємо свою землю, свою націю, своє право на існування. І на цей раз висновки повинні бути зроблені, бо ціна короткої пам'яті дуже висока. Наші герої, захисники й захисниці, кожного дня ціною власного життя відстоюють нашу свободу, щоб наступні покоління вільних українців ніколи не побачили жахіття війни! Я вірю в Збройні Сили України, вірю в нашу Перемогу!