До війни у мене було дуже гарне життя. У мене чудова професія - фармацевт, є житло. 

Коли розпочалася повномасштабна війна, не вірилось: усе відбувалось, як уві сні. Були обстріли, але вони не здавалися страшними. Ми ще сходили до крамниці і в аптеку. Була настільки велика організованість людей. Коли ми йшли з аптеки, бачили як летить військовий літак, чули як обстрілюють Гостомельський аеропорт. Були вражені і налякані, але до кінця все одно не вірилось, що таке може бути в наш час. 

Від початку війни ми залишалися вдома в надії на краще. Моєму молодшому сину було на той час 11 років. Ми чекали, але вже не було ні світла, ні води, були обстріли. Бачили як летять снаряди, і не знали, куди вони впадуть. 

Нам казали, що росіяни дають зелений коридор, але це були тільки розмови. Тільки ми вирушали, починались обстріли, і нам доводилося повертатися додому. Пару разів пускали електрички, комусь вдалося виїхати. Одного разу ми зібрались і пішли на вокзал. Дуже вдячні нашому меру Маркушину і голові інвестиційної ради Карплюку за те, що організували евакуацію містян потягами. На вокзалі вони розподілили людей з маленькими дітками в один бік, з дорослими - в інший, літніх людей - окремо. Зробили коридори. Ми вже бачили, як до нас наближається потяг, і тут пролунав вибух! Цей потяг зійшов з рейок і рейки вибухнули.

У нас не було іншого варіанту, як виходити з Ірпеня пішки. Я сказала сину, що якщо повернемося додому, то взагалі не виберемося. Ми пішли пішки на міст, на виїзд з Ірпеня. Той міст уже був підірваний, була крижана вода по коліна - ось так ми переходили. Не знали, дійдемо чи ні.

Найважче для нас те, що ми настільки були налякані, що виїхали з дитиною за кордон. Тут ми переконались, що краще нашої землі нічого немає. Ми попереду всього світу на три-п'ять кроків, не менше. Відпочивати за кордоном чудово, але наша медицина і освіта найкращі. Українські продукти - найсмачніші. 

Мене шокували рідні, які живуть у росії. Ми припинили спілкуватись. 

Наш будинок трохи постраждав. Буде важко, але любов до своєї землі тільки зростає. Величезна подяка тим, хто нас захищає, дає прокидатися щоранку. Раніше я розмовляла російською мовою, але більше спілкуватися нею не хочу. 

Є надія, що війна закінчиться дуже скоро. Я дуже хочу, щоб мій молодший син закінчив школу і щоб Україна повернулась до мирного життя. А мої хлопці у випадку потреби будуть її захищати.