Черкашина Альбіна

комунальний заклад «Харківський ліцей №85 Харківської міської ради», 11-А клас

Надихнула вчителька української мови та літератури Григорова Вікторія Петрівна

"Війна. Моя історія"

Цей ранок почався не з повсякденного звуку мого будильника, який повідомляє, що час прокидатись і йти до школи, а зі слів мами: « Доню, ти тільки не хвилюйся… ». Це вже колись було. Вона завжди так робить, коли щось трапляється. Наприклад, коли моя улюблена кішка ненароком випала з вікна, мама також зранку стояла у підніжжі ліжка і при моєму пробудженні казала тіж самі слова: «Тільки не хвилюйся». Тому ситуація мені здалася не катастрофічною спочатку. А потім… це страшне слово «ВІЙНА», яке , наче отруйна змія, вповзало скрізь, звідусюди, отруюючи собою все і всіх.

Мабуть, цей день я буду памʼятати, як ніякий інший. Я вперше побачила маму таку розгублену, а тата - з таким серйозним поглядом. Вже не хотілось спати, їсти, думати.. В такі моменти нічого не хочеться. Лише повернути все назад, щоб більше насолоджуватись кожним моментом тієї неусвідомленості, що завтра все може бути інакшим.

Як не дивно, я не розгубилась, якось одразу помудрішала і нібито знала що і як. Я думала, що це все є інстинкт самозбереження. Зібрали ми з мамою аптечку, деякі предмети одягу, цінні речі та документи, мені стало хоч трішки легше дихати, й менше я почала нервувати. Тато купив такий запас їжі й води, якого в нас ніколи не було. Це налякало, а ще лякала якась невизначеність, які будуть подальші події. Постійно в голові звучали одні і ті ж запитання: « Що робити? Як бути? Ця незрозуміла ситуація надовго?»

Пройшов тиждень після перших, почутих мною, обстрілів. Здавалося, що пройшла ціла вічність. З кожним днем сон ставав більш чутливим. Перші дні та ночі, які ми, як і всі харків’яни, проводили в підвалі або коридорі, дотримуючись закону «трьох стін». Перші нові і такі страшні відчуття безпорадності, невизначеності, кінця світу я ніколи не пробачу цим рашистам. Саме в ці дні я стала дорослою, моє щасливе дитинство та юність були перекреслені невидимою рукою того «Гитлера двадцять першого століття». Хто йому це дозволив? Чому він взявся вирішувати за нас, українців, нашу долю?

Десь на другому тижні, приблизно ввечері, знову почали обстрілювати ракетами, дуже близько, я й зреагувати не встигла, як усім прийшлося просто миттю перенестися до коридору. Вибігати у чому мати народила аби зберегти найцінніше - життя. Досі памʼятаю крик маленької дівчинки з квартири навпроти, що також із сімʼєю вибігла до коридору. Потім тріск і дзвін скла з вікон підʼїзду. Ніхто не може уявити, як тобі болить. А тут всі відчували одне й теж : СТРАХ, навіть більше ЖАХ, СМЕРТЬ, які дихали в обличчя кожному.

Це була остання крапля… Мої батьки вирішили залишити рідний дім і виїхати заради моєї безпеки туди, де не літає над головами смерть, де не треба постійно бути в очікуванні прильотів, де не чути вибухів, обстрілів, де не треба сидіти в підвалі днями, тижнями, безкінечно.

Майже три місяці ми їздили по Україні в пошуках найбезпечнішого місця. Та чи було воно? На щастя чи ні, але у пошуках притулку ми були з сімʼєю знайомої мого батька. З ними було не так скрутно, ми потоваришували. Хочеться висловити слова великої подяки і волонтерам, які знайшли нам будинок для тимчасового проживання. Також красно дякую всім тим людям з добрим серцем, що траплялися на нашому шляху та надавали допомогу, прихисток, просто дружню посмішку. Нас не було вдома рівно сім місяців. Це були довгі, безкінечні сім місяців розлуки з рідним містом, рідним домом, рідними людьми.

Вже пройшло більше року після повномасштабного вторгнення, за цей час я вже звикла до дистанційного навчання, комендантської години, відключення електроенергії та ,знову повернувшись додому, звикла до обстрілів. Вони мене більше не лякають, бо я нарешті вдома. Тільки рідне місто мені душу зцілило. І тепер я точно знаю, що найцінніше в цьому житті. Це жити в мирі у своїй рідній і незалежній країні, своєму рідному місті, своєму домі разом з найріднішими людьми. І ще, головне, щоб всі наші захисники та захисниці світла та добра повернулися до своїх родин живими. Тепер українці, і ми, молоде покоління, точно знаємо цінність слів «СВОБОДА», «МИР», «БАТЬКІВЩИНА».