Шерстюк Софія

11 клас, Піско-Радьківський ліцей

Вчителька, яка надихнула на написання – Перетятько Людмила Валентинівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого 2022 рік 5:00.

Вибухи… Крики… Звернення Президента України… Саме так розпочався ранок того дня для кожного українця і для мене також.

Перше, що я відчувала, була невіра. Хіба можливо розпочати війну у XXI столітті, як можна знущатися з людей, руйнувати їхні домівки та забирати найголовніше – життя? Коли я побачила новини, прийшло усвідомлення жаху: більше в Україні не буде так, як раніше, вже ніколи. Але остаточно в цьому впевнилася, коли моє рідне українське село Піски – Радьківські окупували.

Окупація - неймовірно страшний період в моєму житті, який я не забуду ніколи та буду згадувати зі сльозами на очах.

Обстріли, страх підняти очі, обшуки, побої, невпевненість в тому, що ти завтра житимеш, відсутність зв’язку та їжі. Це все перенесла не тільки моя сім’я, але і багато інших сімей.

Але найстрашніше було не відсутність води, їжі, а відсутність зв'язку, бо ти не знаєш живі твої рідні чи ні.

Проживаючи недалеко від катівні, я не тільки чула крики, стогін від болю, але і бачила людей, яких туди вели з мішками на головах.

П’ять місяців страждань, жаху; надія на те, що жовто – блакитний прапор замайорить в селі, переслідували мене весь цей час. Я завжди вірила в Збройні Сили України, щоб хто не казав, вірила в їхню силу та непереможність. І ось найщасливіший день у моєму житті - деокупація села. Ці емоції неможливо передати: відчуваєш себе вільним, навіть дихати легше, бо раніше не був господарем навіть у своїй домівці.

Моє життя та життя моєї родини змінилося після початку повномасштабної війни кардинально, бо зрозуміли, що таких відданих своїй країні людей, як український народ, немає.

Ми обов`язково переможемо, бо сотні разів вороги хотіли завоювати наш край, але кожного разу залишалися з облизнем.