Шерстюк Софія, 15 років, Піско – Радьківська ЗОШ І – ІІІ ступенів, с. Піски – Радьківські

Есе «Один день»

Я ніколи не забуду той день, коли по новинах почула, що в Україні почалася війна. Спочатку я не розуміла цього слова, і які наслідки можуть бути.

Почалося все з того, що на урочистій лінійці Останнього дзвоника всі діти та вчителі обернулися на шум машин. Це була військова техніка, на якій їхали солдати. Вони були одягнені у форму і бронежилети. В руках тримали автомати, зведені на курку, обличчя були суворі.

Здавалося, вони миттєво були готові вступити в бій. Все навкруги затихло в передчутті біди. Паніки не було, але в очах – страх, а в голові промайнула думка: «А що буде далі? Що буде з країною?»

Після лінійки я пішла додому з думкою зателефонувати до рідних, дізнатися, як у них справи, адже проживають у Луганській області. Надіялася почути, що все гаразд. Але ні. В мою країну і родину прийшла біда, ім`я якій – війна…

Літо 2014 року промайнуло швидко. І 1 вересня, коли ми прийшли до школи, у своєму класі я зустріла багато нових однокласників. Це були діти з тимчасово окупованої території Луганської та Донецької областей. Вони нічим не відрізнялися від нас, крім того, що пізнали справжнє жахіття війни.

Їхні родини були змушені покинути звичне життя, житло, близьких, друзів і тікати на територію, на якій відчували себе захищеними.

Ровесники розповідали, що чули вибухи, постріли, бачили зруйновані будинки, смерть. Це так незвично було чути не дитячі розповіді.

Пройшло майже вісім років. З того часу ми всі підросли. Дехто вчиться зі мною і по цей час, а хтось поїхав у пошуках кращого життя.

Тепер я розумію, що мир в країні, здоров`я рідних, стабільне життя – це і є найбільше щастя.