Мені 59 років. Я з Гуляйполя. Була вдома. Рано-вранці почула дуже сильний свист над хатою - це летіла ракета на Мелітополь. Через це я прокинулася і якось почала здогадуватися, що щось негаразд. А чоловік був на городі, і прямо над хатою пролетіли дві ракети.

У нас там з початку війни немає світла, газу, води. Немає нічого, все зачинилося. Магазини всі зачинилися. Не було де продукти купити, тому і потрібно було виїжджати, шукати інше місто для перебування. Не було у нас там нічого. Тим більше, я - хвора людина, а ліків не було.

Ракети літали, і літаки літали. Чоловік там взагалі під обстрілами в підвалі живе. Він працює, а я як переселенець у Запоріжжі. Найважче - покидати свій дім і десь шукати прихисток в другому місті. 

Коли виїжджала, я не знала, де буду, в мене не було можливості до когось поїхати. Мені потрібно було продовжувати лікування, і я залишилася в Запоріжжі, тут продовжувала лікуватися. Потім мені надали прихисток в пансіонаті, але я там не могла жити, тому знайшла кімнату і зараз орендую.

Живу на таблетках, майже кожен день п’ю валер’янку.