2014 рік, травень. Я, як усі, уранці поїхала на роботу. Чоловік працював у Донецьку будівельником, також поїхав на роботу. Старша дитина пішла до школи, середній хлопчик наш залишився в бабусі в селі Галицинівка. Приїхала на роботу, усе було добре, поки не почався весь цей кошмар. Працювала я в селі Карлівці, за 7 км від Галицинівки.

За кілька кілометрів активно розгорталися воєнні дії. Але ми всі чекали, що це не дійде до нас, сподівалися, молилися, думали, що все закінчиться й усе буде добре. Я відпрацювала ледве до 5 години вечора. Довелося закрити улюблений магазин – і більше я не вийшла на роботу, і також мій коханий чоловік.

Нам довелося звільнитися з роботи й бути поруч з дітьми, бо весь цей жах не припинився. Приїхавши з роботи додому, ми вирішили, що потрібно будь-якими силами виїхати. Поки збиралися, ще пішло два тижні цього пекла.

Потім, коли війна підійшла ще ближче, нам довелося виїхати, і ми продали все, що могли, щоб на перших порах вистачило. До війни в нас була іномарка. Чоловік на неї заробляв 20 років. Але довелося її продати.

І ми сім'єю поїхали до Криму, у Севастополь. Нам так було важко залишати своє гніздечко! Поруч, занадто близько, прямо за нашим вікном почалася війна. Середній синок дуже був наляканий, довелося його відвести на море, щоб хоч іноді не згадував, що таке війна.

Ми прожили там місяць, і довелося повернутися додому, бо дуже сильно захворів наш тато. Діти дуже просили приїхати до дідуся, і в нас не залишалося іншого виходу, як їхати додому, бо гроші закінчувалися. За житло та харчування платити доводилося багато дуже. Родичів і знайомих у нас не було. І ми приїхали додому до близьких і рідних.

Чесно скажу, краще під вибухами, але вдома в любові й у бідності, ніж десь у когось на чужому забезпеченні.

Ми з чоловіком так і не знайшли собі роботу. Почали розробляти свій город і жити за рахунок нашого городу.

«Дитина вже звикла засинати та прокидатися під вибухи»

До цих страшних днів, місяців, років ми жили щасливою повноцінною сім'єю. Про свій прихід війна оповістила диким свистом снарядів, мін і гучними вибухами за кілька кілометрів від нас.

Під час війни в нас народилася наша мрія – наша улюблена донечка. Нас уже п'ятеро: два синочка й доня, яку ми назвали Софієчка. Вона народилася 2016 року. Це був найкращий воєнний час і, слава Богу, нашій Софійці буде 30 вересня 2017 року один рік.

Дитина вже звикла засинати та прокидатися під вибухи та свисти. За час війни наші діти навчилися цінувати, берегти речі, допомагати та жаліти.

І ми хочемо передати величезне спасибі за гуманітарну допомогу фонду «Допоможемо» від Ріната Леонідовича Ахметова. Завдяки вашим продуктовим набором ми смажимо пиріжки, печемо хліб, булочки. Дітки дуже чекають, коли приїжджає до нас гуманітарна допомога «Допоможемо». Вони вже знають, що дядько Рінат їм із любов'ю передає продуктовий набір – цукерки, пластівці, суміші. Нам дуже важлива ваша увага та підтримка.

Від родини Тертишних прийміть нашого татуся вірш: Війна Війна! Навіщо вона треба? Ці падаючі кулі з неба Лишають щастя і добра, Неначе люта та зима! Прийшла – і все захолодила, Людей та їхнії серця… І зліше слова більш немає, Це слово – жорстоке і криваве Життя і радості позбаве. Тож люди, війни не робіть. Дітям щасливе дитинство залишіть!