Вирувало в нашому місті життя. У нас були якісь заходи, дуже часто проходили. Просто було багато людей, було багато якихось свят. Відчувалося, що є якась перспектива, якесь майбутнє життя.

Війна… Коли розповідають, здається: та ні, у нас такого не буде. Потім коли доходить, це не передати просто словами.

Мій хрещений з Іловайська. Він зателефонував і сказав, що вони вже тиждень з підвалу вийти не можуть. І коли вони до нас приїхали, у нас ще не так сильно було. Вони були в крові всі, брудні, тиждень прожили в підвалі й просто руки тряслися. Двох людей вони намагалися врятувати. Чоловік привозив хліб, кажуть, його вбило снарядом. Влучило між першим і другим поверхом. Рознесло вікна, двері.

Прикро, прикро за твоє рідне місто, за місцевість, у якій ти живеш. Прикро за те, що це все наново відбудовується й усе валиться. На відновлення йде час, багато часу. Образа за те, що так ось склалося в людей.

Я хочу, щоб була свобода дій. Щоб до нас могли приїжджати наші родичі. Щоб ми могли без будь-яких кордонів до них переїжджати. Почуватися вільним, вільною людиною у вільній мирній країні. Почуватися в безпеці.

Я б побажала закінчити всю цю війну. Знайти якусь спільну згоду, перемир'я. Щоб подумали просто про життя тих людей, які знаходяться там, у яких немає можливості виїхати, немає можливості просто почати життя заново.

Щоб люди стрепенулися, обдумали все те, що відбувається, і почали з цим щось робити. Щоб люди розуміли, наскільки це страшно й не допускали в майбутньому цього кошмару та жаху. Щоб усі люди жили в мирі та злагоді, у свободі та просто прекрасному житті.