Мені 55 років. Я мешкав разом із дружиною і матір’ю в селищі Михайлівка Василівського району Запорізької області.
Про початок війни дізнався від знайомих. Коли російські військові захопили Михайлівку, в селі зникла електроенергія, вода і газ. Але труднощі полягали не в тому, що не було комунікацій. Пригнічувало те, що по вулицях ходили чужі люди й поводилися так, ніби в себе вдома.
Засмучує, що багато односельців зраділи приходу росіян. Досі не можу усвідомити, як можна зрадити свою країну та з радістю прийняти людей, які прийшли вбивати.
А тішить те, що залишилися серед мешканців села такі, що чекають на деокупацію, бо хочуть жити в Україні.
Я виїхав до сина в Запоріжжя, щоб підтримати його. В селі залишилася вісімдесятирічна мама, але вона не одна – з нею брат і сестра. Я поїхав якраз тоді, коли росіяни проводили референдум. Я категорично відмовився голосувати.
Я живу надією на те, що Україна переможе. Своє майбутнє бачу в рідній Михайлівці. Вірю, що вона знову стане українською. Хочу повернутися додому й зустрітися з рідними та знайомими.