Я з чоловіком і мамою жила в місті Пологи Запорізької області. Чоловік працював у гірничодобувній компанії, я – в лісовому господарстві. 

Ми не могли повірити в те, що почалася війна. Навіть, коли бачили, як по вулицях їздили танки, як розривалися снаряди, все рівно в голові не вкладалося, що це можливо в сучасному світі. 

Найскладніше все це сприйняла моя мама. Їй 91 рік. У неї почалася деменція. Після кожного вибуху в неї була істерика. З кожним потрясінням її стан погіршувався.

Я розуміла, що переїзд стане для неї ще більшим шоком, тому ми залишалися вдома доти, доки це було можливо.

До літа не працювали магазини й ринки. У травні ми їздили по продукти у Бердянськ і Токмак. Час ішов, гроші закінчувалися, а заробити було ніде, бо жодне підприємство не працювало. Мама не могла отримати пенсію, тому що Укрпошта не працювала. 

У вересні я з мамою поїхала в Запоріжжя. Збиралася оформити картку й повернутися назад, але її довелося чекати два тижні. За цей час на окупованій території пройшов референдум. Стало зрозуміло, що повертатися нікуди. 

Чоловікові було дуже складно виїжджати. Потрібно було заповнити купу документів, стати в чергу на виїзд. Щоб все це зробити, довелося їхати в Токмак. Потім він довго простояв на блокпості у Василівці. Чоловік виїжджав не на своєму авто, а по довіреності. Окупанти не визнали цей документ і забрали авто на потреби своєї армії. Він ледь дістався до Запоріжжя. Окрім собаки, нічого з собою не взяв. 

Ми живемо на кошти, які держава виплачує нам як внутрішньо переміщеним особам. Також отримує гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова і Червоного Хреста. Пересічні люди дали одяг. Нас пустили на квартиру з умовою оплати лише комунальних послуг. Нам всього вистачає. Маємо надію, що цього року війна закінчиться.