У лютому 2022 року моя сім’я складалася з мене, чоловіка та дев’ятирічного сина. Я була на п’ятому місяці вагітності. Ми жили у власній квартирі у центрі Маріуполя.

24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми сумнівалися: виїжджати чи ні. Оскільки я була вагітна, ми вирішили хоча б на кілька днів виїхати з міста. Та вийшло так, що ми більше не повернулися додому. Зупинилися в Тернопільській області. Тут я народила донечку.

У Маріуполі залишилися наші батьки. До другого березня ми спілкувалися з ними по телефону, а потім зв’язок зник.

Ми підписалися на маріупольські телеграм-канали. Там побачили фото будинку, в якому жила мама. У нього влучила ракета.

А свій будинок помітили на відео: у двір заїхали кадирівці й відкрили вогонь по нашому та прилеглих будинках. Через пару днів з’явилася інформація, що наш під’їзд повністю вигорів. Його збираються відновлювати, але ми не повернемося додому, поки місто в окупації.

Батьки на початку квітня приїхали у Запоріжжя, а потім – до нас. Спочатку жили в місцях компактного поселення, а зараз – у будиночку в Тернопільській області. Їх дуже добре зустріли місцеві жителі. Батьки опановують українську мову. Я думаю, що вони не повернуться в Маріуполь навіть після деокупації. По-перше, немає куди. А по-друге, вони вже літні люди, тому їм буде складно ще раз починати все спочатку.