Ми з Харкова, нас троє: я, чоловік і донька. Наш район дуже бомбили. 

Ми жили в центрі міста, а там було дуже гучно. Першу ніч ми провели у підвалі нашого будинку. 

Я все не могла повірити: думала, що це якась маячня, жах. У нас вуличні бої йшли. Нам забороняли виходити з під’їзду, щоб не зачепили. Найстрашніше, коли літаки скидали бомби, - вікна ходором ходили.

Коли було тихо, чоловік виходив в аптеку. Щось просили у сусідів. З водою було нормально: біля нас була церква, а там – джерело. Ми набирали там воду.

Евакуацію було добре організовано: приїхали волонтери прямо до під’їзду і відвезли нас до Полтави. Поки що ми тут, не хочу далеко їздити. Під час евакуації були вибухи і обстріли, але волонтери діяли спокійно і злагоджено. Просто як в кіно: чітко і злагоджено. Нас привезли і розташували.

Донька закінчила університет дистанційно. Зараз вона мала працювати у себе в університеті на кафедрі - були плани. Багато того, що планували, зіпсувалось. Дякувати, що зараз хоч нічого не гримить.

Донька знайшла роботу, чоловік працює дистанційно. Я все ще не знайшла роботу. Часто просто апатія накриває - хочеться додому. 

У мене велика надія, що до кінця року війна скінчиться. Україна переможе, і ми повернемось додому. Своє майбутнє бачу вдома.