Мені 72 роки, є сім’я. Коли почалася війна у 2014 році, я поховав дружину. Дві мої доньки в евакуації, я зараз один. Проживаю в Слов’янську. 

Я багато років прожив і пропрацював в росії, то я їх знаю: тупі бездарі і алкаші. Живуть завдяки таджикам, білорусам, молдованам - от за їх рахунок все тримається. Тепер ще й показали себе, які вони нелюди.

У нас в Україні не так-то і погано. Ледачим, звісно, важко. Але я з таким не стикнувся. Мені всього вистачає, тим паче - гуманітарна допомога є.

Прикро, що ми не можемо нічим допомогти, крім якогось внеску ЗСУ. Ми - пенсіонери безпомічні, а вони, гади, таке творять. Я кажу: якби рочків 15 мені скинути, я пішов би в ЗСУ.

От коли Київщину і Харківщину звільнили, це мене порадувало. Ми їх тут не чекаємо.

У мене багато близьких немає. Раніше сім’ями дружили, всі свята разом святкували – та от уже двох друзів сім’ї поховали. 

Якби не було от такого, що у когось мільярди, а в когось пенсія – дві тисячі, то і майбутнє було б добре.