Я була вдома. Було 10 ранку, коли я прокинулася з думками, що не встигла до школи. Але згодом батьки повідомили мені цю страшну новину.

Подія, що шокувала мене найбільше, сталася з нашою школою. Тоді я ще не дуже розуміла, що почалася справжня війна, та приліт у мою школу дав чітке поняття, що все серйозно.

Вже скоро нам почали виключати світло, газ та воду. Щоб помитися, або приготувати їжу, ми мали їздити до колодязя та набирати по 40 пляшок води в 5 літрів кожну, потім привозили додому та тягнули на восьмий поверх.

Згодом у цей колодязь був прильот, тому ми змушені були шукати новий.

На щастя з моїми рідними нічого не сталося, що стало для нас справжнім подарунком вдачі. Війна змусила нас переїхати до села Червона Кам'янка, що на Кіровоградщині, з нашого рідного міста - Донецьку.

Одного разу, коли ми вже остаточно переїхали жити до підвалу, майже нічого не взяли та поступово зносили туди теплі речі, жіночка з нашого під'їзду віддала нам свої теплі ковдри, щоб ми не замерзли.

Я навчаюсь у 7 класі, тому зараз повністю залежу від батьків, вони піклуються про мене та працюють заради того, щоб побудувати нове життя.

На даний момент про війну мені нагадують абсолютно всі мої речі, забрані звідти - одяг, книжки, іграшки та гаджети.