«Привіт, я війна, я заберу у тебе все»

Моя сім'я зараз – це я і чоловік. Чекаємо на дитину. Батьки і дідусь залишилися на території НКТ.

«Привіт, я війна, я заберу у тебе все». Здавалося б, ми [позбавлені] банальних, на перший погляд, речей – від можливості поїхати до мами у вихідні на чай з домашнім пирогом до масштабних факторів: своє житло, вже сформовані, збудовані плани на найближче майбутнє. Але так буває. Це життя. Ніхто не обіцяв, що буде легко.

Життя до війни було безтурботним. Розміреним. Я – щасливий студент. Друзі та сім'я поруч. Здавалося, все розплановано на крок вперед. Все, як у всіх.

Я пам'ятаю перший день війни. Перші відгомони я пам'ятаю ще на парі в університеті. Був кінець весни 2014 року. Наближалася сесія, яку вдалося закрити за два дні і піти на канікули. Ура! Що ще потрібно студенту? Тоді це все здавалося злим жартом. Та ну, не може бути, XXI століття. Яка війна? Ми ж живемо в цивілізації! Але ні.

Для людини, яка зброю бачила в тирі і в кіно про поганих хлопців, побачити автомобіль на центральній площі свого міста з вибитими вікнами, з яких стирчать люди з автоматами, виявилося не просто поганими новинами з екрану телевізора, а реальністю, яку, на жаль, довелося прийняти.

Потім ставало гірше. Постріли, обстріли, вибиті вікна від прильоту [снаряда] у нас в кухні. Закриття всього і вся. Постійний страх.

Чоловіка – на той момент мого хлопця, по роботі переводили в Маріуполь. Мій Донецький державний університет управління переїжджав до філії також в Маріуполь. Так склалися обставини – ми взяли все найнеобхідніше і були змушені переїхати.

Спочатку було складно. Друзі, знайомі та рідні залишилися в Донецьку. Ми були вдвох в новому місті, залишивши всі вже звичні комфортні умови. Обживались, заводили нові знайомства.

Війна змусила нас цінувати життя. Вона розділила все на до і після. Змусила стрімко подорослішати і стати більш самостійною. Не було часу на розкачку.

Під час бойових дій в Донецьку було пошкодження, через яке у нас і у половини міста тиждень не було води, світла та опалення. Була зима. Задоволення так собі.

Зараз я відчуваю обмеження у свободі пересування. Наприклад, я не була вдома в Донецьку більше двох років. Рідних не бачила з 2019 року. Це важко. Благо, є нові технології, вайбер і відеозв'язок. Хоч якийсь ефект присутності.

Зараз я відчуваю себе в безпеці. Стабільна робота, впевненість і підтримка від людини поруч і сім'ї. Можливість жити зараз, не відкладати задумане в довгий ящик. Реалізовувати свої цілі.

Найважливіше – сім'я. Немає нічого ціннішого за здоров'я і благополуччя твоїх близьких. Коли вдома тебе чекають. І завжди є той, хто на іншому кінці дроту радий тебе чути.

Жити потрібно зараз. Сьогодні. Проживати кожен момент. Вміти насолоджуватися. Важливо не місце, де ти знаходишся, а що ти робиш.

Цінувати те, що у тебе є, але завжди прагнути більшого. Як то кажуть, бути кращою версією себе.