Киян Діана, 2 курс, Кропивницький будівельний фаховий коледж 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дергачова Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, сенс життя не в тому, щоб чекати поки закінчиться злива, а в тому, щоб навчитися танцювати під дощем. І мова зараз зовсім не про дощ… Кожна краплина цієї зливи залишить свій кривавий слід на серці кожного українця, по якому пройшлись загостреним лезом, але чи буде цей удар смертельним?

А вас лякають цифри, котрі складаються у величезні числа? Мене так…

Тисяча днів війни. Тисячі сімей вже ніколи знову не будуть повноцінними, тисячі дітей вже ніколи не зустрінуть палкими обіймами батька, тисячі людей вже ніколи не почують відповідь на нескінченні звукові сигнали, тисячі військових сидячи в окопах, молять Бога про те, щоб залишитись у цьому світі ще бодай на один день.

Тисячі, ні, мільйони людей забули, що таке безтурботне життя.

Українців, котрі давали клятву боронити кожен метр наших земель до останнього подиху, котрі співали гімн перед розстрілом, фактично підписуючи собі вирок, котрі зупиняли танки голими руками, котрі відпускали найближчих у невідомість та гналися за потягом, щоб впіймати останній зоровий контакт, котрі виносили охололі тіла рідних з-під руїн…

СКОРИТИ, УЯРМИТИ ЧИ ЗНИЩИТИ – НЕМОЖЛИВО! Нас розіб’ють вщент і ми лишимось живими, адже тільки у боротьбі народ перетворюється у націю.

Ніхто, ніколи та нізащо, не забуде тих, для кого небо стало домом. Ми зустрінемось колись, там, де світло і тепло; там, де цілі всі будинки і не знищене добро; там, де немає голоду і сади замість окопів; там, де друзі всі живі і батьки чекають вдома; там, де квіти навесні, а не штучні на могилі; там, де нас чекають рідні, ті які загибли…

Ми завжди все пишемо, малюємо, ліпимо, моделюємо, будуємо, тільки лиш для того, щоб не бачити пекла довкола.

Ми ніби закриваємо очі та незважаючи ні на що, продовжуємо бути, кохати, мріяти та сподіватися. Можна жити попри все, а можна існувати, можна лиш прикидатися мерцем, а в серці мати те, що не вмирає. Ця війна сколихнула кожну і кожного, вона нагадала, що таке життя і його ціну, вона зробила багато неважливого – важливим, і, навпаки, вона навчила радіти дрібницям, вона навчила жити тут і зараз.

Кожна мить поряд стала безцінною, кожен прожитий день став благословенням, кожен, навіть несміливий крок, наблизив до перемоги. 

Проте холодні дні також закінчуються, і після дощу завжди виходить сонечко, після ночі розцвітає ранок, після сліз душа наповнюється щастям. Прийде день, коли падатимуть зірки, а не ракети, коли пролітатимуть пасажирські літаки, а не винищувачі, коли люди бігтимуть в обійми близьких, а не в сховище, коли плакатимуть від щастя, а не від горя.

«Лиш боротися – значить жить», але боротися за що? Якою ціною ми заплатимо за щасливе життя? Чому лише в боротьбі можна чогось досягти? Чому не можна просто бути?

Ці питання і ще десятки чи сотні інших, ятрять душу українців . Що робити? Вмирати біжучи, чи можливо жити гниючи? Що віддати, аби хоча б на хвильку забути про страх, муки, горе? А в чому взагалі сенс «такого» існування? А у життя немає сенсу, йому просто подобається бути. Життя – це все: квіти, гори, захід сонця з коханою людиною, кожен атом цього всесвіту, навіть сама думка про це – і є життям. Відчувати, насолоджуватися, бути – це щастя, якого так часто не помічаємо.

Ми часто забуваємо відчути магію моменту, проте саме на таких чарівних миттєвостях будується сценарій нашої долі.

Тому навіть у важкий час у нас немає права забути про життя. Залишайтесь там, де посміхається ваше серце, рухайтесь далі так, ніби очі зав’язані, а дорога зовсім не терниста, ризикуйте, цінуйте, любіть та навчіться танцювати під дощем, і мова зараз зовсім не про дощ…

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати.

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати

Ліна Костенко

1000 днів – розплющую очі, дихаю… я є…