Кутова Софія, 11 клас, Теофіпольський ліцей № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Денисова Тетяна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, здавалося б, звичайний четвер, який перевернув вверх дном життя кожного українця. 3:40 ранку… здригається земля від прильотів, видніються стовпи диму, який підіймається у небо з пошкоджених ракетами будинків і вулиць, чути крики маленьких дітей, їхніх батьків, їхніх близьких, які молять про допомогу, перебуваючи під завалами своїх домівок. Розпочинаються прямі включення трансляцій новин, які повідомляють - розпочалась повномасштабна війна.

Сьома ранку - мама будить мене і брата з тремтінням у  голосі та зі сльозами на очах, повідомляючи нам цю жахливу новину, таку, яку з болем у  серці сприймав  кожен, я так думаю. Я відчувала себе наляканою,  розгубленою і не знала що робити…

З перших днів війни більша частина українців пішла захищати свою рідну землю. Інші ,хто залишився в тилу ,допомагав і допомагає донині нашим  ,ставши волонтерами та медиками.

Який же внесок робимо ми?

Люди допомагають військовим усім, чим тільки можуть: збором потрібного одягу, плетінням камуфляжних сіток, які потрібні їм , щоб маскуватися від ворога, збирають їжу, яку доставляють в усі місця перебування наших захисників. Також волонтери допомагають постраждалим у  війні, одягаючи, годуючи  та поселяючи у місця безпечнішого перебування тих,  хто потребує цього. Та допомагають і прості мешканці міст, містечок та сіл – такі, як я, і мої близькі.

Ми долучаємося до акцій  збору коштів, потрібної гуманітарії,  продуктів харчування, плетіння сіток, які їм потрібні, а найбільше у зимовий час.  

Я також неодноразово підтримувала усі ці акції ,навіть одного разу писала листа військовому.

Запитуєте мене, про що я писала ?

Пишучи листа,я не знала для кого він і чи взагалі він дійде до когось…. У ньому я висловила всю свою вдячність, любов та повагу не тільки для військового, який читатиме листа,  а й для усіх його побратимів, які захищають нас.

Наша шкільна родина  відправила гуманітарну допомогу і щиро написаного мною листа  з надією, що я  хоч на долю секунди змусила усіх його читачів усміхнутися.

З кожним новим днем ми дізнаємось про ще більші руйнування нашої країни, про ще більше загиблих військових, які з гордістю в очах і вірою в перемогу у серцях віддали своє життя , про ще більше жертв поміж цивільного населення, яке ще дуже хотіло жити на нашій рідній землі.

Та з його закінченням кожен українець перед сном молиться про те, щоб його наступний ранок настав…

Та найбільше серце кожного дорослого українця боїться за дітей, які ,нічого, не розуміючи, гинуть від рук тварюк, які забрали у всіх мирне небо над головою.

Найбільше Україна плаче за маленькими ангелочками, які охороняють наше не тихе небо своїми маленькими крилами.

Вони ті - чиї серденька не відчують радості від зростання з батьками і друзями, ті - чиї серденька,  не переживуть своє перше в житті щире кохання, ті - чиї серденька ніколи більше не відчують тепла… Вони ніколи не ступлять перший крок, не скажуть свого першого слова, не будуть вчитися казати мама і тато, не зможуть зростати в колі своїх однолітків, не зможуть дарувати своєї щирої усмішки усім навколо, не навчаться висловлювати свої емоції :була б то радість ,чи біль...

Це ті події, з якими не всі можуть впоратись, про них важко говорити, тому є такі люди, які висловлюють свої думки , свій біль, свої переживання на папері.

З початку війни було написано тисячі віршів, творів, були навіть надруковані книги з описом усього жаху, який відбувається в нашій країні.

Найбільше мені запам’ятався вірш про маленьку дівчинку, яка так і не відчула на смак життя… їй завадила війна:

Ти як, російська дівчинко? Привіт!
Напевно, ти за татом сумувала?
А я померла в юних десять літ,
Твоя сім’я моє життя забрала.
Твій тато, справді, ніби лютий звір!
Він братика мого убив без жалю,
А я тікала, вибігла у двір,
Але мене замкнули у підвалі.
А там лежав застрелений татусь,
Я бачила, як кров лилась рікою.
А в хаті плакав зв’язаний дідусь.
Його побили і шукали зброю.
Твій тато мою маму шматував,
І так безжально бив її ногами.
У неї всі прикраси він забрав,
Вони, напевно, вже в твоєї мами!
У моїх вушках й досі її крик,
Який ставав тихішим і тихішим.
А потім голос мами просто зник.
Її нема. Не витримала більше.
Її до мене кинули в підвал.
Твій тато там знущався наді мною.
А мій татусь застрелений лежав,
І кров моя лилася там рікою.

Цей вірш написала Ольга Киця, вклавши в нього весь біль і відчай нашого народу.

1000 днів війни – 1000 днів відваги, боротьби, сильного людського духу та безкінечної надії у перемогу, яка неодмінно буде. Проживши їх - я ще краще зрозуміла, що таке сім’я, друзі і як важливі ці сімейні зв’язки між собою. Вони додають сили і наснаги рухатися далі не тільки заради себе, а й заради них.

Та незважаючи на катастрофічні наслідки війни, ми повинні тримати себе в руках, а молодь повинна жити, бо коли ж, якщо не зараз? Тому ” Щоб не було, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну “, -  Назарій «Грінка».