Прохоренко Зоряна, 9 клас, ліцей "Наукова зміна"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайлова Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Курахове. Теплий травневий день. Я стою, тримаючи за руку прабабусю, і намагаюсь ввібрати в себе якомога більше промінчиків весняного сонечка. Воно пригріває з дитинства знайоме шкільне подвір’я, грається з метеликами в скверику навпроти та насичує теплом клумби з різнобарвними квітами.

Ось із коридорів лунає тріскучий дзвоник і діти яскравою юрбою вилітають із Курахівської загальноосвітньої школи №2, проносячись через давно фарбовані ворота.

З дерева на дерево перелітають пташки, правлячи свої милозвучні розмови про наближення літа. Літні мешканки йдуть у своїх справах тінистою алеєю, мило всміхаються дітям та дорогою гладять лагідних та вгодованих вуличних котиків. Повітря просякнуте запахами півоній, скошеної трави та близьких канікулів.

А ген-ген виблискує тепла Вовча, яка несе свої води аж за обрій, до обрисів Курахівської ТЕС.

Кількаповерхові старенькі будиночки потопають у густих кронах дерев і криках веселої малечі. У моїй дитячій пам’яті це місце закарбувалось як найпривітніше, найтепліше на всій землі.

Курахове живе та квітне в очікуванні щасливого майбутнього.

А тепер перенесімось туди, на це ж місце, зараз. Трохи більше десятиліття потому, в тисячний день війни. Перед очима – змучене, скалічене прифронтове місто. Теплі спогади про тихі літні вечори, сповнені п’янкими ароматами квітів, привалило уламками ракет і чиїхось домівок.

У будинках навколо жодного вцілілого вікна, балкони понівечені, а клумби виблискують склом.

У будівлі навпроти важко впізнати знайому школу. Вона вже геть інша. Без даху, вікон і фасадів. Без дитячих усмішок. Воно й не дивно, адже малечі тут давно вже немає. Про дітей нагадують лише давно мальовані кольоровою фарбою на шкільному подвір’ї квіточки й сонечка, тепер ледь помітні під шаром попелу, змішаного зі сльозами тих літніх мешканок.

Самі вони, не бажаючи залишати рідне місто, несуть вулицею пляшки з водою, якої в будинках немає. Та й котики з вулиць не зникли. Тільки замість задоволених мордочок тепер бачиш лише перелякані, худі й у шрамах пухнасті клубочки.

На обрії так само виблискує Вовча і несе свої води до зруйнованої вщент Курахівської ТЕС, що колись забезпечувала світлом і теплом всю Донецьку область. Пахне згарищем, болем і відчаєм, безнадійністю з гірким присмаком зруйнованих життів.

Та й сама я дивлюсь на містечко вже не радісними дитячими оченятами, а через уривчасті відеозвіти з наслідками щоденних обстрілів.

На жаль, майбутнє міста неможливо передбачити. Імовірно, зовсім скоро його зітруть з лиця Землі ворожі танки. Воно може так само поринути в небуття, як і багато інших сіл і містечок Донецької області.

Для того, щоб на запит «Курахове» в Інтернеті знову можна було побачити фотографії красивого та доглянутого містечка з усміхненими мешканцями, треба боротись.

Треба допомагати, підтримувати, разом працювати задля нашої перемоги. І тоді, я впевнена, одного чудового дня, у місті знову відродиться життя, залунає дитячий сміх, на клумбах зацвітуть ароматні півонії, а сонячні промінчики гратимуть у хованки з метеликами у густих кронах квітучих каштанів.

Одного чудового дня…