108 днів в ув’язненні в Оленівці. Саме стільки часу Сергій Лін незаконно утримувався в російському полоні за те, що допомагав мешканцям обложеного Маріуполя.

Із самого міста чоловік із родиною виїхав на початку бойових дій, але не міг сидіти склавши руки й вирішив, що займатиметься доставленням гуманітарних вантажів до Маріуполя та евакуацією людей.

Уже було в Маріуполі пекло. Місяць я практично провалявся на дивані, нічого не роблячи, — таке амебне існування. І коли тільки-но відкрився... Я читав, моніторив новини.

Як тільки я зрозумів, що є коридор на Маріуполь, я чітко вирішив, що я рятуватиму, працюватиму на благо нашого міста, на благо людей, які потребують допомоги.

Я дізнався, що є волонтерські вже безпосередньо групи, які евакуюють людей, і я ухвалив рішення. Про своє рішення я оголосив, звісно, сім’ї. Зателефонував мій брат двоюрідний із Кишинева, сказав:

Сергію, ти розумієш, що це війна, що тебе можуть убити?

Приїжджай до Молдови із сім’єю. Ти розумієш, тебе вб’ють — і ти залишиш сім’ю без годувальника». Я кажу: «Розумію, але я за покликом серця не можу нічого зробити із собою. Я все-таки займатимусь евакуацією людей». Сім’я схвалила з розумінням, сказала: «Якщо ти так вирішив, це добре, звичайно». Тобто вони мене відпустили, і я приїхав до Запоріжжя 20 березня.

Я зателефонував своєму другові в Запоріжжі. Кажу, так і так, як би ти місцевий, підкажи, де можна мені переночувати для того, щоб уже наступного дня зранку як би зайнятися, бо я приїхав уже надвечір. Ось, він мені позначив, каже: «А для чого ти приїхав?». Я кажу: «Я як би вирішив займатися волонтерством, евакуацією людей із Маріуполя». Він каже: «О, ти мені й потрібен». Я кажу: «У плані?». Він каже: «У мене саме знайомі займаються цим і шукають водія. Ти як би готовий сісти на машину?». Я кажу: «Однозначно ніби готовий».

І так склалося, що, у принципі, уже приїхавши в готель, я вже розумів, що в мене ніби вже є команда — ті люди, які нададуть мені бус, і я почну займатись евакуацією. Переоформили машину 22-го, і, у принципі, я наступного дня (21-го переоформили машину), і 22-го мені вже сказали адресу, де я мушу вантажитися з гуманітарним вантажем, пояснили мені ніби схему всієї роботи волонтерського руху. Сказали, що ти їхатимеш колоною туди й звідти вже, природно, своїм ходом добиратимешся без колони.

Я поїхав першою ходою до Маріуполя. У мене не було, мабуть, на той момент почуття якогось страху, я не мав почуття страху. Я мав чітке розуміння, що я їду рятувати життя людей.

Усе, більше в мене в голові, у принципі, нічого не було, тобто я був цим одержимий, мене, мабуть, навряд чи хтось зупинив би в той момент. Приїхав до Маріуполя, мені дали чітку адресу вивантаження, беручи до уваги бойові дії, які там відбувалися. Я приїхав увечері туди, о п’ятій годині — на початку шостої, комендантська година була на той момент. 22 березня о 18:00 розпочиналася. Ну й березень місяць, Маріуполь о 6-й годині вечора — це вже темно було. Так, це вже темно було... І на в’їзді до міста мені махають з автоматами двоє військових, щоб я зупинився. Я зупиняюся, і вони кажуть: «У нас зламалася машина, довези нас туди, де ми дислокуємося». Військові днрівці. І я їх довіз. Але це, напевно, таки плюс. Чому? Тому що була комендантська година — раз, мене могли б зупинити.

— Тобі з ними було легше?

— Так, мене пропускали, там уже були ніби внутрішні блокпости, які ми проходили, вони як би позначалися своїми.

— Це в якій частині було?

— Це було відразу, я їх підібрав біля «Порт Сіті», і вони дислокувалися на Казанцева, де центральний ринок, де п’ятиповерхівка в приватному секторі. Нас попередили, що «вимикайте фари та їдьте в темряві, бо працює снайпер». Ось і я з вимкненими фарами розумію, що [їду] темним містом, що в місті доріг немає.

Проводи, шнури, уламки й усе, що завгодно, на дорогах було, і ми повзли, ну реально, як сліпі кошенята.

Тобто буквально я дивився під ноги, щоб хоч би нікуди не завернути, щоб, не дай Боже, не порізати колеса. Дякувати Богу, я зрозумів, де вони. Я їх довіз. Вони сказали: «Ми тебе нікуди не відпускаємо до ранку, залишаєшся в нас, ми тобі дамо, щоб ти переночував». Нагодували мене, у цьому питанні, щодо цього нормально нагодували мене, поклали спати. Я сказав: «У мене машина повна вантажу». Тобто мені не треба хвилюватися.

Вони кажуть: «У тебе хрести на машині, не хвилюйся, ми тебе не чіпатимемо».

Ось із машиною як би все нормально. Я як би поїв, ліг спати, уранці прокинувся і, у принципі, нібито з ними попрощався, подякував їм, так би мовити, за прийом і поїхав на точку вивантаження «гуманітарки». Перша точка вивантаження «гуманітарки» в мене була на «Стіл і стілець» у Маріуполі, ось там за дев’ятиповерхівкою відразу я і припаркувався. Ось. Ну, перше враження...

Звичайно, коли люди побачили, що я з «великої землі» й коли люди в незнанні, природно, як би було дуже багато запитань.

Просилися люди?

— Однозначно просилися: «Ви евакуюєте?». Кажу «Так». Запитували, скільки коштує. Я кажу: «Нічого не коштує, це безкоштовно абсолютно». Люди ніби дивилися з нерозумінням: «Точно?». Я кажу: «Не хвилюйтеся, безкоштовно. Ми волонтери». Тобто «гуманітарка» й евакуюю людей безкоштовно. Ті родичі, які вже евакуювалися з Маріуполя, — вони нашим організаторам давали точні адреси, наскільки можна, що можна було евакуювати людей, або якщо вони зв’язувалися з родичами, як би, що вони готові евакуюватися, давали адреси, наскільки можна, щоб я заїхав. У мене була низка адрес, куди я мав заїхати, але це було не принципово.

Мені відразу сказали: «Вийде — заїдь, не вийде — евакуюй будь-яких людей, хто готовий звідти евакуюватися». Тому в мене як би не було точкових вивезень людей, тому що я чітко розумів, як би, що коли до мене підходить жінка й каже: «Евакуюйте нас, будь ласка, у мене дитина з пораненням голови». Ось, ну, звичайно, тут запитань ніяких не було. Я кажу: «Звичайно, я вивантажую «гуманітарку», чекайте, я приїду вас заберу». У мене перша евакуація була — це 15 людей. Чому? Тому що в мене були тяжко хворі. Друга подорож у мене була… це було там 12 людей.

Тому що, знову ж таки, я… ну, знову ж таки, я брав людей, які… я розумів, що, якщо я їх не вивезу, вони просто загинуть. Тобто я обирав тих, кому потрібна перша допомога.

Ну ось із першої ходки в мене четверо людей, швидка відразу забрала з «Епіцентру» миттєво, тобто вони навіть не зайшли всередину. Тобто підійшли до швидкої та відразу їх відвезли. Тому мої пріоритети були ті, хто дійсно потребує термінової евакуації. Кожну поїздку я відчував, що в якісь гайки [почали] закручуватися.

У мене було три ходки, на третій ходці вона наполовину відбулася. Чому? Тому що, приїхавши ввечері... знову ж таки в мене ходка займала два дні насправді, тобто день туди — увечері назад. Я ночував у Маріуполі, вранці роздавав «гуманітарку», збирав людей, евакуював і їхав, і ввечері я безпосередньо як би був тут. Друга ходка… Єдине, що я не встиг у Пологах, — не встиг проскочити комендантську годину: пройшов усі блокпости, у мене залишився один блокпост російський у Пологах. Вони сказали:

«Якщо ви туди поїдете, без попередження стрілятимуть, тому паркуйтесь і чекайте до ранку».

І ти разом із людьми. Та й у мене як би там і діти були, і важкохворі були, і бабуся була, яка практично не ходила, вона півтори години спускалася з п’ятого поверху, тобто я розумів, що це насправді треш. Я кажу: «Як? Ну, зробіть, дайте супровід, подивіться як би на людей, на дітей». Тобто вони до ранку в автобусі, ще тоді було прохолодно достатньо. Березень, так, березень був дуже холодний. Ну, знову ж таки Бог був на нашому боці, Боженька повернувся. Ми припаркувалися, до нас підходять люди й просто без зайвих слів кажуть: «Давайте так: бус відганяйте туди, жінки йдуть у той будинок, чоловіки в той будинок». Тобто люди побачили, що нас затримали, підійшли й надали нам нічліг.

— Це звичайні люди?

— Звичайні люди, українці, які побачили, що реально зупинився бус, мабуть, вони вже з таким стикалися, але просто зрозуміли, що нас зупинили на ночівлю. Ми загнали бус, вони нас прихистили, нагодували, постелили. Кожна людина, якій я, можна сказати, не те що врятував життя, але якій, можливо, дав життя в майбутньому, бо хто його знає, що було б, якби вони залишилися там. Я їм дав можливість, шанс продовжити своє життя в безпеці й із перспективою на подальше. Звичайно, усіх знаю, мене особливо зворушила Ліза. Мене зворушило, коли ми вже приїхали в «Епіцентр» у Запоріжжі, вона попросила когось, щоб мене знайшли, щоб я до неї підійшов. Я підійшов до неї. Вона: «Сергію, дякую вам велике». Ну, в таких ситуаціях просто навертаються сльози на очі. Ось коли просто, коли я теж точково — адреса була евакуації… підійшла жінка з донькою та каже:

«Сергію, я вас благаю, хочете — на коліна стану, евакуюйте нас, будь ласка».

Я кажу: «Зараз я не знаю, чи будуть у мене вільні місця, подивимося, але я вам обіцяю, що наступною ходкою я обов’язково до вас приїду». Знову ж таки Боженька був на нашому боці — у мене виявилися вільні місця і я спеціально за ними повернувся на ту саму адресу, до речі, туди, звідки евакуював Лізу. Тобто я поїхав її забирати, але хтось відмовився евакуюватися. Я розумію, що часу в мене немає їздити, і я повернувся на точковий назад, на цю адресу за ними ж. Які емоції були в цих людей... Вона розплакалася. Вона розплакалася там, вона не вірила. Каже: «Ви справді нас забираєте? Повернулися за нами?». Я кажу: «Так, збирайтеся». Вона приїхала до «Епіцентру», вона мене обняла, розплакалася і каже:

«Дякую тобі велике, Сергію. Ми не вірили до останнього, що ти повернешся за нами». Я кажу: «Я не міг не повернутись. Я обіцяв, і я повернувся за вами».

Я кажу: «І знову ж таки так склалося, що я повернувся саме цього дня і вам не треба було ще ночувати під цими бомбами й вибухами». Тобто вони... та що тут сказати! На цей третій раз через те, що знову ж таки ми затрималися і ніч переночували в дорозі, уже мій графік він порушився, тобто я не дістався Запоріжжя.

— Де ви переночували?

— Ось у Пологах, ось у цих людей. Була друга ходка, так. І ось я приїхав уранці, о 10-й ранку, до Запоріжжя, як би привіз людей, і я розумів, що якщо я залишуся день, цей день буде втрачено, щоб поїхати в понеділок. Це була, як пам’ятаю, це була неділя. Я кажу: «Устигну я завантажитися «гуманітаркою» і поїду я сьогодні, щоб не вибиватися з графіка, тому що я ніби...». І я цього ж дня приїхав, завантажився «гуманітаркою» і знову поїхав до Маріуполя, тобто не залишився як би відпочити з дороги, одразу цього дня поїхав. Не знаю, це був для мене знак, що мій графік збився, не знак, ну, я ось так вирішив — і я поїхав. Завантажився «гуманітаркою», і ще були проблеми — комендантська година ж була в Запоріжжі в неділю. Та й зупинили, вирішували, два буси поїхали з нами, зупинили на виїзді як би й не випускали. Усе було проти того, не випускали, усі зателефонували як би з адміністрацією волонтерською, як би вирішуйте питання — нас не випускають. Зателефонували, домовилися, випустили таки нас два буси. Ще один знак, що, певно, знак, що не треба було їхати. Я на ці знаки не вважав, це вже потім сидів аналізував. І я приїхав до Маріуполя цього ж дня, усе, як нормально: заїхав, переночував, зранку виїхав на точку вивантаження, було Пилипа Орлика, магазин «Грація», ось почав роздавати «гуманітарку» й майже розвантажив пів машини. До мене підходять військові: «Хто водій?». Кажу: «Я». — «Вивантажуй усю «гуманітарку», поїдеш із нами».

— На той момент та територію контролювала вже Росія?

— Ні, днрівці. Насправді як би в Маріуполі всередині повністю адміністративними були блокпости. Патрулювання — це все вже ДНР, ось у Росії інша, напевно, місія, бо, ось знову ж таки, потім, усе розкладаючи по поличках, тобто я розумів, що, у принципі, так, внутрішні організаційні, контрольні — ось усі ці органи — це було у відомстві ДНР, ось вони й підійшли: «Вивантажуй!». Я кажу: «Ну добре, зараз». І продовжую роздавати людям «гуманітарку» ніби з розумінням: ну, зараз вивантажу, роздам ніби й поїдемо. Вони підходять: «Що ти там телишся? Давай вивантажуй, ми сказали, повністю».

Я кажу: «Розумієте, якщо я почну вивантажувати просто з автобуса, ну, почнеться хаос, люди просто почнуть хапати хто що, тому що це ніби нормальне явище, тому що просто вивалюється. Людям нема чого їсти, інстинкт самозбереження, самовиживання».

Він підштовхує людей як би це все взяти для себе. Я кажу: «Це просто буде стовпотворіння аж до мордобиття, — я кажу, — навіщо?». — «Ми все організували, є люди, які будуть роздавати, вивантажуй поряд». Вивантажив я всю «гуманітарку» ось так, що залишилася, на асфальт, туди, на стояночку «Грації». Вони кажуть: «Отже, так їдь за машиною, приватна машина, нікуди не звертай, іди за нами».

Я виїхав зі стоянки, під’їжджаємо до РУВС на Сонячне, трохи нижче, виходить, спуску, з правого боку дев’ятиповерхівки. Зайшов туди, піднявся на другий поверх, дивлюся — уже стоїть кілька чоловік спиною до стінки, руки назад. «Стань поруч!». Ну, я став. І потім мене запросили на допит: «Що ти тут робиш? Дай телефон сюди». Ну, я дав телефон. «Що ти тут робиш?»

Ну, говорю, що «привіз «гуманітарку», займаюся евакуацією людей». І перше запитання було: «В камеру?». Я так не зрозумів, кажу, тобто «Вибачте». Він каже: «В камеру?». Я кажу: «Не розумію». Він каже: «Ясно». І ось після цього він почав писати протокол.

Тобто знову ж таки потім аналізую ось за допомогою цих двох запитань як би він мене запитував: «Як вирішуватимемо питання з тобою?». У камеру чи… на волю? Тобто в камеру можна було відкупитися, і питання було б вирішено.

Ну, я в цій ситуації вперше, тому, природно, я як би не зрозумів цього натяку й почався протокол. Узяв він телефон, почав дивитися, природно, знайшов фотографії, які ми для звіту фотографуємо людей, що ми роздаємо «гуманітарку» безкоштовно, а не продаємо. Він побачив ці фотографії: «Навіщо ти фотографуєш людей?». Ну, я йому чесно й відверто сказав. Кажу, для звіту, що я цю «гуманітарку» не продаю, що вона роздається безкоштовно. Він подивився так, ну, логічно, і далі почав заповнювати все як би ту саму всю історію: скільки їздив, куди їздив, де вантажився.

Ну, після цього ніби: «Розпишись», розписався — і нас у клітку садять. Ну, ця клітка — як би таке невелике приміщення, в якому пакували, і що ми стояли там на одній нозі для того, щоб якось поміститися, бо, я так розумію, прийом був такий масовий. Але я починаю дивитися, що люди прибувають туди й прибувають і ми починаємо пхатися. Думаю, як ми спатимемо типу взагалі.

Думаю... ну, нас цього ж дня, коли нас упакували в цю клітку, почали виводити по одному, замотувати очі скотчем, натягувати шапки, руки назад.

Руки були вільні, не руки назад, і теж скотчем обмотували й почали виводити по одному, заламуванням руки, тобто ми практично йшли буквою ось так, тик-тик, тобто бачачи асфальт як би там намацуючи, ось і вели нас під руки. Завантажили нас у «зечку» і нас усіх повезли невідомо куди. Звичайно, ми нічого як би не бачили, не чули. Потім, як виявилось, ми приїхали. Нас привезли до Старобешова. Ну і коли ми вже заселилися в камеру, як би почали питати: «Хто? Що? Чого? Як?». І ось тоді, у принципі, розпочався процес нашого знайомства волонтерів із волонтерами, які ніби теж їздили та яких теж… їх теж заарештували й прийняли. У Старобешові ми пробули один день теж. Переночували там, теж було ніби тяжко, бо людей було дуже багато, ми там якось так намагалися поспати, ну ось на…

— Їжа була?

— Ну, як вам сказати… Їжа — «Мівіна» одна на двох, давали ніби всухом’ятку, без води, без нічого, суху, так. Ми просили як би води — дали одну пляшечку води там на 30 чоловік, як би так, по ковточку зробили, і на тому спасибі, ось. Але й за добу нас знову-таки вантажать до автобуса. І коли нас завантажили до цього автобуса, і коли ми їхали, і коли ми зупинилися — пропускали колону, на вулиці запитали: «Кого везеш?». І водій сказав: «Військовополонених». А коли той каже: «Ну, дай нам парочку». Він каже: «Не можу, підзвітні». І ось тоді дуже сильно ну, напевно, стало страшно, бо ну ми розуміли, що війна, ми військовополонені, а ми не військовополонені.

І коли ще кажуть «Ну, дай нам парочку», ти розумієш, що, у принципі, твоє життя вже нічого не варте.

Ну, пару... ну, зважте мені пару яєць, як би два десятки, і все. І нас привезли до Донецька, знову ж таки до УБОЗу, і в УБОЗі ми були дві доби в Донецьку.

— А били?

— Ні, мене особисто ні. Інші піддавалися як би, долали больовий поріг, зокрема, і як би й той водій, з яким я їхав. Так вийшло, що ми з ним уже їхали етапом у цьому, і в Донецьку, звичайно, йому довелося дуже важко. І я навіть не знав його долю надалі, бо ми там із ним розминулися, і я тільки… Кілька днів тому він мені перетелефонував, уже коли я… Живий. Розповів свою історію. Ну, я так розумію, та ми ще легко відбулися, на відміну від нього. Тобто його помотали всіма в’язницями, його катували. Катували струмом, тобто це для них нормальна практика із цього, бо там… лякали цим, застосовували це. Тому що в процесі, коли ми вже були безпосередньо в місцях не настільки віддалених, природно, перетиналися з різними людьми, і кожен свою історію… Розуміли, що, у принципі, це нормальна практика, тобто для них це — як нам зараз випити кави й поспілкуватися. Там мене як би не били, з їжею... Їли ми за свої гроші, але навпіл, так би мовити. Власним коштом.

— А звідки гроші?

Ну ми... ми їхали зі своїми гаманцями.

— Усе те, що було у вас, не забрали?

— Як не забрали? Воно забиралося потихеньку. У Старобешові трохи забрали, бо ніби в Старобешові зробили опис, а наступного дня, коли повертали, я кажу: «Вибачте, а тут як би були мої 100 доларів». Він каже: «А коли ти заїхав?» Я кажу: «Вчора». Він: «Ну…». Я кажу: «Зрозуміло». Те саме ось так як би все й відбувалося. Але єдине — що в Донецьку ми просили поїсти й купити води. Кажу: «Ми готові заплатити, за свої гроші, візьміть там як би гаманці наші, візьміть». Звісно, звідти бралося, от скажемо так, за 5 тисяч гривень ми попили три пляшечки води й кожен з’їв по «Мівіні», пачечку. Непогані ціни. Ну ось, тобто цілком, чи то ресторан був.

Тому ніби й спасибі на цьому, бо й цього не було б, як не було би грошей.

Після цього, коли вже всі пройшли допит, зокрема і я, тобто мене допитали, я ніби розповів це все. Потім мене викликають іще раз і кажуть: «Ну, йдемо, спільничок, ще раз поспілкуємось». Я знову ж таки говорю: «Чому спільничок?». — «Ну ось, твій цей хлопець як би він нам усе розповів, тож ти зараз… ідемо, нам дещо розкажеш».

І я потім уже зрозумів, що він зізнався, що він колишній військовослужбовець, а він цього не говорив як би ні в Старобешові, ні в Маріуполі. А в Донецькому УБОЗі він зізнався, що він був військовослужбовцем. А ми з ним домовлялися. Він каже: «Що казати?». Я говорю: «Та кажи правду, нам нема чого приховувати насправді. Та кажи все як є. Чого нам боятися?». Він каже: «Так, усе добре, зрозумів». І коли я зрозумів, що він зізнався, що він є військовослужбовцем. Думаю, твою колотити нафіг, і тепер як би я пішов ще спільником, я пішов ще вдруге на допит. І пішов уже до начальника УБОЗу. Мене посадили, напевно, до того самого кабінету, де долають больовий поріг, і кажуть: «Ну давай, розповідай». Я кажу: «Та що розповідати, я все розповів, у принципі. Так?». Вони кажуть: «Знаєш, що таке «Гетконтакт?». Я кажу: «Знаю». Він каже: «Чому на твій телефон записаний «броник» у когось?». Я кажу: «Який мій телефон?». А я їм дав два телефони, один як би корпоративний, тобто служби таксі, тому що сім-картка була зі мною. Він каже: «Що за картка?». Кажу: «Корпоративна, і другий мій мобільник як би картка». Вони кажуть: «Що за… чому «броник»?». Я кажу: «Звідки я знаю, хто як підписує мій телефон і мене.

«Броник» — це може бути бронь. «Броник» — тому що люди телефонували й замовляли службу таксі». — «Що ти нам тут чухаєш? Коротше, надто все тут каламутно. Давай, пакуємо його».

Я кажу: «Та не треба мене нікуди пакувати, я кажу все як є». — «Не розмовляй». І забрали. Усе, на цьому ніби допити закінчилися, нас усіх вантажать знову‑таки в машину, відвозять на флюорографію, ми проходимо флюорографію, і після цього нас везуть до ІТТ. ІТТ — це ізолятор тимчасового тримання. Правильно, ізолятор тимчасового тримання. Там ми проводимо добу після тих умов, як ми ночували. Коли ми побачили в ізоляторі, що там тече вода з крана, що можна спати на, так би мовити, на «шконці», де є матрац… Ми кажемо: «Так це взагалі ВІП-номер просто». Я кажу «просто шоколад», усе пізнається в порівнянні, ось. Звичайно, ми як вмилися, ми помилися, як ми могли за весь цей час.

Я спав на матраці нарешті за всі ці як би чотири дні.

Ось це ми… та тільки для нас це була вічність, для мене насправді, бо все це незрозуміло, уперше, жорстко. Я розумів, що я ніхто й звуть мене ніяк насправді, тобто я не людина там був для них. І після ІТТ ми переночували й уранці нас знову-таки вантажать. І ось після ІТТ кінцева точка в нас була Волноваська виправна колонія 120. Там ми, так би мовити, швартувались, так можна сказати, знову ж таки, ми приїхали туди. Насправді як би кожен прийом — він був такий жорсткий. Ми потім як би навіть спитали, типу навіщо це. Він каже: «Ну як навіщо? Ну, щоб ви розуміли, щоб ви не хуліганили. Ну, ми якщо спокійно будемо вас приймати просто, як би так… курочки складати по зернах, ви ж не зрозумієте, де ви знаходитесь, а ви повинні це розуміти».

— А в чому була жорсткість?

— А, по-перше, у поводженні, а в ударах, можна так сказати, тобто, ну, кому ціпком по нирках там, кому ногами по колінах, ну, сидіти чотири години навпочіпки. Ну, це не кожен витримає. На ІТТ у нас один просто втратив свідомість, у другого схопило серце, їх повернули назад. І ось там, у принципі, був найжорсткіший прийом насправді, бо це вже потім ми зрозуміли, що це вже в’язниця. І там просто ставлення наглядачів, ось, ну, воно таке до всіх, ну, напевно, ще порівняно знову ж таки до нас усе-таки воно було лояльним. Знову ж таки усе пізнається в порівнянні.

— Лояльніше, ніж до кого?

— А ніж до військових, ось ніж до військових, бо військових спочатку знову ж таки днрівці приймали дуже жорстко; по-людськи — мабуть, там слово людське просто відсутнє.

Тобто і били, і штовхали, і просто проходили й нічого не варто було вдарити ногою по спині або просто штовхнути, щоб він упав з руками назад, а обличчям, тому що не можна, виявляється, руки вперед, щоб, ну, ось просто людина не очікує, коли він сидить навпочіпки руки назад і хтось проходить і просто ногою його з усієї сили просто б’ють його, але він автоматично ніби навіть не встигає руки…

Ну це як би ми вже бачили, тому що… Так ми багато чого побачили насправді. Там я пробув 103 дні, 104, та ось так.

— У яких умовах ти там жив?

— Яких… у тюремних. Спочатку як би спали на бетоні, просто на бетоні постелили як би куртки під себе й спали.

— Березень місяць, так?

— Так, тобто ось насправді як би цей період — починаючи як нас прийняли з 27-го і, напевно, числа до 10-го, можливо, навіть до 15-го. Усі підірвали собі здоров’я насправді, бо ж спали на бетоні, спали на протягах. Ні сховатися, ні постелити, ні матраців. Ось що в нас було як би на нас, ось цей одяг. Ми намагалися підстелити під себе, щоб не на бетоні, ще й накритися. Тому ми всі перехворіли як би, тобто знаходячись там, потім знаходячись... знову ж таки нас заселили відразу в ДІЗО. ДІЗО — це дисциплінарний ізолятор, тобто це камера 18 квадратних метрів, з них туалет займає три квадратні метри.

— Прямо там?

— Прямо всередині ж, а ось і все інше. Нас там було, коли на початку, нас там було 43 особи на 15 квадратних метрів.

— Як?

— Як? Ми спали по черзі, от хтось спить — хтось стоїть на одній нозі між ногами, щоб решта спала, потім змінювалися.

— А скільки днів ти там пробув?

— Ми там пробули майже місяць. Були і військові, і прикордонники, і колишні військові, і цивільні, і волонтери. Ну, так склалося, що в нас завжди, у принципі, тримали разом волонтерів завжди в одній камері практично, тобто якось так воно склалось у них. А насправді, як би так, через наше коло пройшли абсолютно різні люди, зокрема в цій камері. Ми питали, ну, звичайно, заходили… «Хто? Звідки? Чому? Як?» Там колишні військові, військові, абсолютно різношерстий, так би мовити, контингент людей.

Звичайно, ми трималися один одного, ніби розуміючи, що треба з підтримкою, з розумінням, без амбіцій, без якихось своїх особистих.

Тобто, звісно, ми один одного підтримували. Десь треба — ми кріпилися, десь треба — поступалися, десь треба — мовчали, десь треба — допомагали.

— Що ви їли всі ці дні та як ви їли? Ось ви стоячи, а їжа як?

— Подавалась у тарілках, ложками по черзі, бо не вистачало посуду. Тарілки, звичайно, як би не милися, тому що вони ось так, по колу. Ми поїли — дали, у цю ж тарілку сипали, і отак ніби їли. Що ми їли? Ну, водичка з картоплею, з кислою капустою там консервованою якоюсь. Це було перше. Спочатку як би, що було добре — було, напевно, багато хліба, ось це напевно. Оленівка — це ж борошно. Ось це нас та й рятувало, що було багато хліба й ми могли собі дозволити як би взяти побільше хліба та цим наїстися. Ячка на воді — ось таке було спочатку.

— Цигарки, чай — нічого такого не було?

— Та ні, ну, чай може бути палений цукор, який темнів, але на чай він навряд чи був схожий абсолютно. Цигарок немає.

— А що ви?

— Цигарки — «чорне золото» насправді, тобто, маючи цигарки, потім можна було вже мати все. Так, сигарети — це, виявляється, так, дуже стратегічний продукт у в’язниці. Для нас, цивільних, це небачено. Були колишні сидільці з нами, теж волонтери як би колишні — вони сидільці. Можливо, нас трошки вчили, як поводитися з ними, ось цими наглядачами.

— Наприклад?

— Ну, що не треба як би там їм суперечити, не треба як би щось вимагати. Як би, ну, ми ж, розумієш, що це нелюдські умови, ми просимо їх: «Дайте, створіть». Він каже: «Не треба нічого просити, цього не буде, тільки їх злитимете». Ми ж розуміли як? Нормально: дайте нам води попити, тобто, чи дайте нам на вулицю вийти. Ні.

— Виводили вас, до речі?

— Ні, у нас так склалося. Коли ми були в ДІЗО, не виводили взагалі спочатку. Узагалі, тобто ну ось віконечко — як би й усе. Слава Богу, що нам пощастило, що в нас камера була без подвійних дверей, тобто були двері з ґратами відчиненими й не було залізних дверей. Ось це воно врятувало, що з коридору йшло свіже повітря. Узимку це був протяг, це було погано. Улітку це було добре, що прохолодно, але теж протяг, бо вікна теж ніби були відчинені. Ну, це однозначно було краще, ніж із залізними дверима. А ось після цього з нашої камери забрали дев’ятьох людей на роботи якісь. І потім, через тиждень десь, це вже було, напевно, середина... ну так, ближче десь до 20-х чисел квітня, підійшов як би старший, кого відвели, сказали, що є можливість вийти з ДІЗО на бараки. Але для цього треба там робити ремонт за свої гроші, «за ваші». Так, а ось ми розуміли, що як би ми й готові на це були, тобто «вам дадуть можливість зв’язатись із землею, щоб вам привезли будматеріали, домовилися. Ви робитимете ремонт, але умови утримання у вас будуть кращими. Хто готовий на це ніби, ну, тобто взяти участь». Частина людей сказала «окей», розуміючи свої фінансові якісь можливості, якісь зв’язки, тобто потягнуть чи не потягнуть. Ми вийшли, тобто нас було 12 чоловік. Так, 12 чоловік, а ось ми погодились як би на це, вийти на такі умови. А ось ми вийшли, нас перевели на барак.

Барак — це двоповерхова будівля з кімнатами, в яких як би вже можна було б розкласти ліжка й спати вже на матрацах, і плюс із двориком, на якому можна було гуляти на повітрі.

Нам дали фронт роботи, а ось ми визначили як би вартість, що нам потрібні матеріали й скільки приблизно потрібно було. Але ми нарешті порахували, тобто ми як би домовилися відразу: «Хлопці, давайте домовимося. Так, усі будматеріали поділяємо, всю ціну як би на всіх плюс передачі, тобто продукти».

— На всіх — це на 12?

— На 12 чоловік плюс усі передачі, які як би заходять теж, як би цю суму ділять на всіх, тому що дозволили тільки одній людині комусь зателефонувати, хто готовий це, грубо кажучи, спонсорувати, поки не буде можливості нам цих грошей повернути. А ось щоб ви розуміли, як би ось це все задоволення нам обійшлося на 200 000 грн.

— 200 000 грн ви витратили на ремонт в’язниці в Оленівці?

— Так.

— Вогонь!

— Так, ну… Одне хоч приємно, що туди заселилися наші герої.

— «Азовці»? Тобто ви зробили ремонт для «азовців»?

— Так.

— Капець!

— Ми там були практично до середини травня. Коли вже там повністю… Ми там знаходилися до моменту, коли вони почали буквально за 3–4 дні, навіть за день нас звідти виселили, бо вже розуміли, що «азовці» здаватимуться ніби в полон і їх етапуватимуть туди. Нас звідти виселили.

— І куди вас?

— Нас звідти виселили на ПК.

— Це що?

— Посилений контроль. Посилений контроль — це також територія з відкритим... з можливістю... також майданчиком на вулиці. Але там камери... Ну, там, у принципі, як би теж було для нас непогано.

— Чому?

— Тому що, як виявилось, ми потім їм потрібні були, потім для роботи. А ось тому нас переселили теж як би в такі нормальні умови, а ми теж могли переміщатися як би без камер, там двоповерхове приміщення було. На першому поверсі туалет і дворик, а на другому поверсі спальні місця. Ми теж туди заселилися з вільним доступом, переміщенням вулицею, але в рамках цього ПК — такої території.

Але нам це було нормально. Як повітря є, спимо на матрацах, і слава Богу. Вселяло віру в мене, що я ні в чому не винний.

І що б зі мною не робили, як би мене не плутали, мені нема чого сказати, мені нема чого приховувати. Я не винний, я займався доброю справою і ніякий силовий поріг з мене не витягнув щось інше. Оце віра. А потім прокидалися з думками, коли ми дізналися, що за нас борються.

— Як ви дізналися про це?

— Нам передали як би інформацію через одного з волонтерів. Дружина, яка переїхала спеціально до Донецька для того, щоб бути ближче до нас і контактувати з нами досить швидко, і передачі як би передавати було зручніше. Тому що вона… ну, перша передача до нас зайшла насправді. Приїхала мама з Дніпра й привезла як би будматеріали та посилки як би перші ось ці з продуктами нормальними. Ну, це з продуктами поділом, це теж окрема тема, тому що привозиться як би на одну людину. А ось є певний ліміт, а нас багато, і ми теж домовилися, що ось це ще, що приходить, ми ділимо абсолютно на всіх. Для прикладу як би ось цукерка «Ромашка» — ми її ділили на шість чоловік. А тому, що не вистачало кількості заходу на кількість нас, які там перебували. Тому це було незручно, тому Христина ось ця переїхала — одного з волонтерів чоловіка ближче до нас для того, щоб спілкуватися з нами швидше, оперативніше.

— Ось від неї ви довідалися, що за вас борються?

— Ось це був другий етап думки, яка нам вселяла надію і давала сили, що все таки це колись закінчиться.

Страх був і незнання, яке нас гнобило й тиснуло насправді. Це незнання взагалі, що буде далі. Навіть коли ми знали, що за нас борються, але ми не знали, коли ця боротьба припиниться і хто в цій боротьбі виграє.

Дуже сильно було придушено, що стосується мене, ось ці продовження. Тому що ми розуміли, що як день-два — нам говорили. Але розумієш, що не день-два. А потім казали, що «місяць вас потримають і за законом ніби відпустять». І ось коли ми чекали на це заповітне 30 березня, і коли 27 березня приходять і просто без печатки, без дати: «Підписуйте!». Я кажу: «Що підписувати?». — «Давай, підписуй. Багато знатимеш, не треба тобі». І ти підписуєш, а ти не знаєш, а потім, виявляється, через штаб усе проходить. І ми розуміємо: це продовження. Ще. І ось так упродовж трьох разів, щоразу воно, звичайно, крило. Був один випадок, коли один військовослужбовець загинув. Був знов-таки... напевно, мені там треба було опинитися. Коли ми були ось у ДІЗО, ось уперше, бо ми знову туди заїхали. Був із Маріуполя Шурда, він заслужений тренер України з боксу. Йому стало зле. Це сталося вже… Йому стало зле…

— Там, де ви стояли? Усі були у цій маленькій кімнаті?

— Так-так, так. Йому стало зле. Він каже: «Хлопці, мені зле». Ми його підсадили, провели як би до дверей, бо він спав у дальній частині. Щоб хоч трохи повітря. Я його почав питати, що з ним, як би, що, де болить. Він каже: «Пече в грудях». Я йому почав як би робити реанімаційний масаж і почав кричати. Покликали охоронця — вивести його на вулицю, людині зле. Ми його вивели на вулицю, ось, викликали як би медсестру, теж військовослужбовця-медика. Вона там теж, і жінки там були.

— Ти маєш на увазі, що викликали медсестру-медика, яка теж була засуджена?

— Так, засуджена. Просто ми були на другому, жінки на першому. Тобто вона обходила періодично, ніби питала: «Що болить?». Ми просили, їй казали: «Ось це болить, дайте ліки». Вона каже: «Нема». Того немає, того немає. «То навіщо питала?» — «Ну, мало що, може, комусь щось там зеленочкою помазати». У такому плані. Що там серйозніше — там серцеве, від тиску. «Ну, — каже, — ну, нема, нема нічого». Чому? Тому що, знову ж таки, ці ліки вилучалися, можливо, у тих, кому заходили якісь посилки. Звичайно, там якісь ліки були, вони просто це вилучали для своїх потреб.

– І що сталось із цим чоловіком, якому стало зле? Ви його вивели?

— Ми його дві з половиною години витягували для того, щоб приїхала швидка. Тому що я відразу сказав: «Викликайте швидку, ми його не витягнемо». Прийшов начальник в’язниці й сказав:

«Мені пох...ну, що ви робите йому, але щоб він у в’язниці не здох. Приїде швидка — хай здихає там».

Приїхала швидка, забрала. Обширний інфаркт серця в нього був. Забрали його до лікарні, він місяць пролежав там і повернувся назад.

— Назад, до вас?

— Назад повернувся знову, до Оленівки. Побачив мене, він як би дуже дякував за це типу, що «завдяки тобі я і вижив». Але насправді я нічого такого не робив.

Напевно, кожен на моєму місці щось зробив би для того, щоб урятувати якесь життя або допомогти товаришу по нещастю.

Ось такий був випадок. І був випадок розтину вен. І був випадок... знову ж таки, він із нами сидів, і ми все це спостерігали, що людина, напевно, трошки поїхала психічно. Після якогось допиту, бо його відвели на допит і після цього людина стала поводитися неадекватно. Ми просто за нього почали хвилюватись і за себе.

— Щодо розтину вен. Ти сказав, був випадок, що людина вени порізала?

— Так, це було серед військовослужбовців, теж хтось психологічно не витримав тиску, чи навантаження, чи те, що йому інкримінували, і він собі порізав вени, ось. Але ми як би при цьому, звичайно, не були присутні, але ми знали, що такий випадок був.

— Ти кажеш, на першому поверсі жили жінки?

— Так.

— А чи багато їх було? Ну ось як ти думаєш?

— Ну, десь близько 35–40 отак жінок.

— Це все були військові жінки чи теж були такі, як і ти, волонтери?

— Цивільні також були, цивільні були. Одна була вагітна жінка на п’ятому місяці. Тобто й були військовослужбовці, які просто працювали в шпиталі. Як би так, тобто як би стосунків не мали, але їх відносили в розряд або військовослужбовців, або осіб, що брали участь у бойових діях.

— Ти сказав, до ДІЗО ви потрапили вдруге. Чому? Коли?

— Ми потрапили до ДІЗО 29 травня, і причому ми потрапили дуже жорстко.

— Чому?

— Тому що це сталося блискавично, одного дня.

— Із чим це пов’язано?

— Бо там почали приїжджати комісії, я так розумію, що нас просто сховали, щоби нас не бачили. Тому що ми де-юре знаходилися в ІТТ насправді. Де‑факто ми перебували у Волноваській… Оскільки ІТТ не вміщує кількість, нас просто перемістили у Волноваську ось цю колонію, до Оленівки. І плюс там почало їздити російське телебачення. Плюс почали приїжджати високі зірки на перевірку, бо туди заїхала ніби російська виправна колонія, фсвпівці, і вони повністю займалися контролем військовослужбовців. Вони відгородили повністю днрівців від цього. Ми розуміємо, що йде війна така собі не дуже чесна.

— Чому вас не вбили?

— Тобто, що б їм було? Знову ж таки, мабуть, резонанс. Напевно, в якому таки подальшому, мабуть, був резонанс, бо ми не просто громадяни, які потрапили під бомбардування. Ми таки приїхали, і нас контролювали. Але ми зникли. Ми зникли не просто так. Тобто нас усе одно почали б шукати. Із ДІЗО нас випустили.

— Які у вас емоції були?

— Емоції… ось ми не вірили. Ми переступили поріг цього закладу — повітря було інше. Ось коли цього не відчуєш, напевно, цього не зрозумієш.

Ось воно там, і воно тут начебто одне небо, а воно інше. Повітря начебто одне, а воно інше. Ми не вірили, що ми на волі. Ми плакали, ми обіймалися.

— Вам віддали ваші якісь особисті речі, так?

— Ну, що нам віддали? Нам не віддали особисті речі, віддали, можливо, у рамках телефонів, документів. Машини нікому не віддали.

— Не віддали, так?

— Жодної машини не віддали. З моменту звільнення це вже безпосередньо всю нашу організацію переміщення взяла волонтерська організація на себе. Це Денис Мінін і його ось ці бійці. Так, Денис Мінін. З Донецька ми дісталися до Володарського, з Володарського ми дісталися до Бердянська. Там ночували одну ніч, мали виїхати наступного дня, але не вийшло, там дві доби провели. Учора ми з Бердянська виїхали на Запоріжжя. Ось такий був маршрут, який уже прокладено з транспортом, забезпечений, який ми зробили до території.

— Ти сказав, що коли ти вийшов із колонії в Оленівці, у Волновасі, ти відчув, що повітря інше, так? Хоча це був крок, те саме повітря, але воно інше. Ти вчора ввечері в’їхав до Запоріжжя. Повітря те саме чи ще більше інше?

Воно стало іншим, коли ми побачили прапор України. У нас весь автобус почав плескати й першому військовослужбовцю, який зайшов, сказали: «Героям слава!».

І почали аплодувати. Він такий не розумів, що відбувається, чого це раптом такі почесті. Ну ось це знову ж таки були емоції, що ми вже в безпеці.

— Ти виїхав, ми тебе вчора зустріли з одним рюкзаком, в якому явно немає речей, так? У зимових джинсах, у зимових черевиках, так?

— Так.

— Що далі?

— Що далі… Ну, однозначно як би спочатку треба поправити всім здоров’я, і це, напевно, робитимуть абсолютно всі в різних точках, не знаю, у містах, бо однозначно ми підірвали… підірвали його там.

Можливо, візуально ніби не видно, але всі розуміли, що в тих речах, в яких він заїхав, він уже починає бовтатися, туди вже поміщається півтори людини, а не він один, ось.

Ну, а далі глобальніше. Ну, думав знову ж таки зайнятися тим, що, у принципі, як би із чого почав. Волонтер, евакуація, допомагати людям. Я в Маріуполі з 2011 року, практично 11 років. Моя сфера діяльності перетиналася з багатьма людьми в місті Маріуполі від малого до великого. І я розумів, що це місто — воно мені стало рідним.

Я розумів, що всі люди, які там живуть, — вони рідні. І скільки разів, навіть моментів, які я навіть і не озвучував, у процесі перетинався з людьми, які мене впізнавали та яким просто допомагав. Ну ось так, ну просто, навіть коли не хотів, так траплялося. Упізнавали мене, мене впізнали в Оленівці. Тойота три «двійки»: «Я тебе знаю». Ось це лише підтвердження того, що я не міг відмовитися займатися цим. Ну, ось у мене було посилання: «Хто як не ми». Ось я його підписав у себе так у «Телеграмі», у всіх, у «Вайбері»: «Хто як не ми».

Ті люди, які пліч-о-пліч жили з народження якийсь період. Я розумів, що будь-яка допомога насамперед маріупольчан, друга черга маріупольчан. Ну, це наше. Ми рятували своє життя насправді. Де-юре. І де-факто я знав, що я правий, і я знав, що я нічого поганого не робив. Я знав, що що б зі мною не сталося — загину я, помру я, посадять мене, — але я для себе чистий перед усіма тими, кому допоміг, хто мене впізнав. Хто боровся за мене й хто знає, що я ні в чому не винен.