У мене найзвичайнісінька родина. Я пропрацювала все життя на заводі, виховала трьох дітей. І раптом розпочалася війна. Нічого хорошого вона не принесла. Життя закінчилось. Люди не працюють, підприємства зупинились. Аптеки були зачинені, газу не було.

У нас побиті вікна. У 2014 році у нас від вибухової хвилі теж повилітали шибки з одного боку, а у 2022 - з іншого. Але нічого, тримаємося поки. 

Найстрашніше - це вибухи і обстріли. Сидиш і думаєш: може, це вже все?

З війною настільки почуття притупились: нічого мене не радує, ніяких приємних моментів немає. Дякую, що дають гуманітарну допомогу, безкоштовний хліб. Але коли війна, нічого тобі не цікаво. Був би мирний час, робота, були б зовсім інші відчуття. 

Дуже важко психологічно. Був вибух - чоловік втратив свідомість. Я думала, він помер. Страшно жити. Я намагаюсь забити себе роботою. Щось починаєш робити - забувається. Роботи зараз немає, я маю на увазі домашні клопоти.