У мене є син. Він одружений і у нього є донька - моя онучка. Вони зараз у Польщі, а я тут одна. 

24 лютого у мене був вихідний, я жила тоді по вулиці Армійській у своїй квартирі. Ми почули вистріли. Через дорогу від нас - військова частина. Якраз її бомбили. Тоді загинуло дуже багато наших хлопців і дівчат. 

Ми були вдома. Злякалися, було страшно. 26 лютого ми були на роботі. Я йшла зранку на роботу по мерзлому місту. Асфальт увесь був побитий гусеницями від танків. 

Не стало нашого будинку. Було дуже тяжко. Я на цей дім збирала гроші вісім років, заробляла одна. Я його купила у 2019 році і пожила у ньому два з половиною роки. Зробили ремонт з сином. Дуже шкода наших солдатів, які загинули. 

У підвалі була мама моя. Вона там упала від вибухової хвилі, зламала ногу, забилася дуже. Її завезли в лікарню військові, які прибігли на цей вибух подивитися, чи є хто живий. Дякую їм величезне. Швидкі допомоги не погоджувалися туди їхати, там стріляли. Вона полежала в лікарні днів п'ять, їй стало легше. Сказали виписуватися, а нам нікуди виписуватися. 

На той момент я працювала в лікарні у харчоблоці. Ми жили в підвалі. Нас там було багато. Ми там жили і працювали. Я привезла маму в підвал, а на початку березня у нас підірвали ТЕЦ - не стало тепла. Діватися було нікуди. І нам довелося виїхати. Ми виїхали у село Журавне, це 17 кілометрів від Охтирки. Я там була два тижні. Потім повернулась на роботу. Але я не скаржусь. 

Ніхто не хотів виїжджати. Ми потрапили туди випадково. Нас там у будинку було шестеро, нас пустили туди абсолютно чужі люди. Дякую їм дуже. Потім повернулася на роботу. Мені допомогли знайомі. Мені завжди допомагають чужі люди. 

Зараз у нас порівняно тихо. Поступово приходимо до тями. Я працюю, відволікаюсь. 

Думаю, що війна скінчиться нескоро. Зараз складно прогнозувати. Живу, як і всі, одним днем. Будемо сподіватися на краще, чекатимемо на закінчення війни.