«Прийшли додому, щоб перекусити, і раптом полетіло скло»

Війна почалася у 2014 році, а 22 січня 2015 року було пряме влучення в наш будинок. Ми ховалися поруч у приміщенні. Чоловік – інвалід із 2014 року, у нього інсульт стався, він ледве рухався. Прийшли додому, щоб перекусити, і раптом полетіло скло, пряме [влучення]. Будинок [був] на два господаря, сусідній дах [знесло] і наш зачепило. Дивом сусідів не було, встигли виїхати. Пощастило, що нас не зачепило. Я встигла відскочити в отвір, а чоловік під вікно сів. Розбилося скло, у дах влучили.

Зима саме була, холодно. Чоловіка відправила до родичів, вони недалеко жили. Сама залишилася, вікна плівкою [закрила]. Потім попросилися до людей на деякий час пожити, бо було холодно, і вдома жити було неможливо. Нас люди пустили, місяць прожили в них. А потім потеплішало в березні, і вони поверталися, тому довелося повернутися додому.

Забили плівкою вікна, дах накрили брезентом... спасибі, що дали.

Улітку 2015 року скло дали, дах допомогли зробити. Із хворим чоловіком їхати було нікуди, я його не могла вивезти. Усередині будинок зробили, а зовні нічого не робили, тому що знову у вікно чується... Та й вік уже такий, і настрій не той, щоб щось робити. Здоров’я підірване, на нервах, і у чоловіка погіршився стан.

До війни автобуси ходили, можна було їздити в район, але нас розділили. Тепер живемо на лінії. За річкою Донець родичі й батьки залишилися. По телефону спілкуємося, але провідати складно.

Продукти до нас привозять, машина їздить. Щоб виїхати в район, потрібно наймати машину, автобусом нереально їхати. Вільно ми не ходимо. Як ніч починається, темно – ідеш і боїшся. І попереджають: «Не ходіть».

Газу в нас зараз немає, його розбили повністю, в усьому селі, у всій нашій окрузі. Світла в нас не було. Як розбили, довго не було. Зараз, слава Богу, світло є, усе нормально. Усе одно відчуваємо себе скуто, немає свободи.

Ми всі тут пенсіонери, село вмирає. До нас різні організації, психологи приїжджають, намагаються допомогти.