Людмила з рідними ховались від обстрілів у підвалі і сподівались, що цей жах ось-ось завершиться. Але їм довелось виїжджати, щоб врятувати життя. Наразі їх місто знищене росіянами – повертатись людям нікуди

Наш будинок розташований в Гуляйполі біля траси на Дніпро і Покровку. Там вночі їхала техніка, її було дуже багато. Ми ще тоді зрозуміли, що щось відбувається. А потім у нас почалися обстріли, і ми вже сиділи не в хаті, а в погребі. 

Усе шокувало. Було страшно, у дитини була істерика, плач. Чоловік – після інсульту. Росіяни розбивали наш центр, будинки та квартири, і ми все це бачили і чули. Було незрозуміло, куди снаряд прилетить. Людей багато наших вбили. Це відбувається й досі. 

У місті нам пожежна частина привозила воду. Гуманітарної допомоги ще не було, ми тоді їли те, що в кого було вдома, разом складалися. Нас у бункері було 22 людини, і ми там готували їжу. З 24 числа в нас уже не було ні світла, ні води. Коли стало ще гучніше, ми зрозуміли, що це небезпечно, і переїхали.

Найважчим було те, що ми в чому були в бункері, в тому й тікали. Коли ми заїхали додому щось забрати, то почався обстріл, чоловік став кричати, та і в нас була сильна істерика. 

Я не встигла навіть помітити, за скільки часу ми добралися до Дніпра. Було страшно. Психологічно дуже важко втрачати те, що наживали. І страшно за дитину, яка вступила на навчання цього року. Додому хочеться. Місто чуже, люді чужі. Ми звикли жити в нашому маленькому містечку, де ми всіх знали, одне одного підтримували. Ми спочатку були в Дніпрі - нас запросили друзі. А потім їм потрібно було виїхати, і вони поїхали аж під Молдову. А ми хотіли бути ближче до дому: сподівалися, що війна не затягнеться, і ми повернемося. А зараз уже нікуди повертатися.

Дуже важко. Мені 43 роки. Коли війна почалася, нас із роботи звільнили, я зараз стою на обліку в центрі зайнятості, то ми на допомогу по безробіттю й виживаємо. Чоловіку по інвалідності дають 2300. Дякую, що хоч допомагають гуманітаркою. До війни я працювала в продуктовому магазині. А тут не можу влаштуватись, бо їм потрібні люди з місцевою пропискою.

Зараз тут, у Запоріжжі, також страшно, а далі їхати нікуди. Щоб їхати, потрібні гроші. Боюся, щоб і тут не було так само, як у нас вдома. Не знаю навіть, куди бігти і де ховатися.

У нас в Гуляйполі порозбивали все. І у свекра житло розбили недавно, і в сусіда був приліт - вікна повипадали. 

Брат мій взагалі сидить у Пологах в окупації з маленькою дитиною, їх не випускають. І що буде далі – незрозуміло.

Майбутнього я взагалі не бачу. Сподіваюсь на краще, думаю, що все це якось закінчиться, заспокоюю себе, що будуть сили і я все зроблю. Думаю про дітей. Дитині потрібна освіта. Коли ми поїхали в технікум, лунали сирени, і хоча там є укриття, нас ніхто нікуди не відводив - це дуже страшно.

Найголовніше, що всі живі і здорові. Батьки, діти, брат, сестра – всі живі й усі гуртом. Щоразу ми думали: ще місяць, іще тиждень, іще трошки… Але зараз мені здається, що війна ніколи не закінчиться, що буде, як у Донецьку, тривати без кінця. А може, і не так. Можливо, росіян із Пологів виженуть – і ми зможемо додому поїхати, бо вже не буде таких обстрілів. Але мені все-таки здається, що війна не так скоро закінчиться. Україна дуже велика, а росіян стільки набігло! І прибрати їх дуже важко, на мою думку.