У 2014-му в Інеси сталася подвійна радість: син став студентом, а вона чекала на другу дитину. Поки жінка була в пологовому будинку, над містом уже майорів інший прапор, магазини спорожніли й почалися перебої з водою й електрикою. Дочекавшись 18-річчя сина, вона залишила рідну домівку, у яку повернулася лише одного разу, забрати сімейні фото.

Наш будинок до війни був в Алчевську. Там я народилася й виросла. Закінчила Донбаський гірничо-металургійний інститут за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво», працювала на підприємстві «Донецькенергоремонт», яке виконувало підрядні роботи на Алчевському металургійному комбінаті.

Тієї весни мій син Ярослав закінчував школу. У квітні 2014-го народився другий син – Арсеній. Здавалося, ось воно, щастя! Але страшне тільки починалося.

Раптом спорожніли полиці магазинів. Не було чим годувати малюка

У квітні я йшла до пологового будинку у місті, яке жило під українським прапором. У травні над Алчевськом підняли прапор іншого кольору.

У червні спорожніли полиці магазинів. Не було чим годувати малюка. Не було води, почалися перебої з електрикою.

І це в квартирі в центрі міста!

У свекрухи було своє невелике господарство, і вона допомагала нам із продуктами. Потім закрилася фірма чоловіка. Мені довелося залишити малюка вдома й вийти на роботу. До зими керівництво підприємства прийняло рішення переїхати в інше місто. Раніше я виїхати не могла, чекала, коли синові від першого шлюбу Ярославу виповниться 18 років, щоб вивезти його без довіреності.

5 грудня 2014 року я вперше вирушила в Кам’янське. Одна в чуже місто. Зняла квартиру й підготувала все для переїзду сім’ї. Потім повернулася за ними. І тільки 17 січня, за тиждень до введення спеціальних дозволів, ми нарешті змогли виїхати разом.

Війна – це загублене життя...

... Або, якщо вам пощастило, придбане нове життя. Мені пощастило. Але дуже боляче втрачати те, що створювалося роками.

В одну мить доводиться залишити все, щоб врятувати тільки найдорожче – дітей, сім’ю.

Після переїзду Ярослав перевівся до Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, де нам, як переселенцям, пішли назустріч і взяли його на бюджет. Тепер син отримав диплом і працює.

Я вже два роки працюю в «Метінвест-Промсервіс». До цього займалася розробкою проєктно-кошторисної документації з будівництва. Вивчати металургійне обладнання довелося з нуля.

Життя до війни було стабільним. У мене було все, що потрібно для щастя: сім’я, кар’єра, будинок.

Минають дні, і здається, що ти вже знайшов точку опори. А потім згадуєш: десь у тебе є будинок. Справжній, не тимчасовий, твій будинок! Кажуть, що час лікує. Брешуть! Все одно тягне туди, але ти розумієш, що цей будинок уже не твій. У ньому тепер інші порядки й закони, із якими ти ніколи не зможеш змиритися.

Мені більше немає чого там робити. Усіх рідних вдалося вивезти на територію, підконтрольну Україні. За сім років я побувала в Алчевську лише один раз. Із будинку, який став чужим, забрала сімейні фотографії.

Нове життя

Відчуття спокою й постійності в мене до сьогодні немає. Напевно, виною тому побутова невлаштованість. Ми все ще живемо в чужій, орендованій квартирі й не бачимо сенсу в покупці речей, які зробили б її схожою на наш колишній будинок. Адже одного разу нам вже довелося його залишити.

Усе змінилося, і життя потекло в інше русло. У 2017 році народився третій син Кирило. І я щаслива, що сьогодні моїм дітям ніщо не загрожує.

Я завжди знала, що найважливіше в моєму житті – це близькі люди. Але тільки побачивши справжню людську трагедію, війну, починаєш розуміти цінність любові та дружби, цінність тепла й затишку, які дарують тобі рідні.