У свої 27 років Тетяна успішно йшла кар’єрними сходами, але в одну мить усі плани перекреслила війна. Їй не довелося шукати роботу на новому місці, компанія перевела активи на підконтрольну Україні територію, і рідні залишилися живі. Однак вона на собі відчула, як ховатися від обстрілу й не бачитися з рідними. Зараз живе на кордоні двох світів, боячись осуду за те, що народилася на Донбасі.

Минуло сім років, а нас, як і раніше, вважають винними у війні на Донбасі. Щоразу, читаючи в соціальних мережах такі коментарі, хочеться закричати... Важко бути чужим серед своїх, боляче слухати звинувачення, коли люди не розуміють, про що мова, нестерпно виправдовуватися, що понаїхали не із власної волі.

Я розповім свою історію в надії, що вона буде зрозуміла, і колись можна буде без страху говорити, що ти з Донбасу.

У квітні 2014 року я повернулася додому, до Макіївки, з Кривого Рогу. Близько року працювала там, щоб отримати підвищення. Коли мені його запропонували, я була впевнена, що майбутнє, очевидно, залежить від мене й потрібно просто працювати. Так, до 27 років я встигла заробити хорошу посаду, а за рік до того купити квартиру.

Одночасно із цим трясло всю країну... Майдан, мітинги, загрози, страх, плутані новини. У липні 2014 року компанія повідомила, що припиняє активності на території Донецька. Макіївка була віддалена, і важко було повірити, що зайшли війська, що їдуть танки, що з’являються блокпости. Мені запропонували переїзд. Я виїхала, а вдома залишилися тато, бабуся. Їм їхати немає куди.

Пам’ятаю Південний автовокзал, спека й терміновий виїзд. Їхали тихо, із жахом показували документи людям з автоматами, беззаперечно відкривали сумки з особистими речами. Було страшно і дивно. З упевненістю, що їду ненадовго, із собою брала тільки літні речі, як усі тоді.

Далі два місяці спілкування з рідними лише телефоном, якщо дозволяв зв’язок. Тато говорив, що якщо чуєш свист у повітрі, значить, снаряд летить повз. Бабуся знайшла найближчий до будинку підвал. Усе це здавалося фільмом, поки восени я не поїхала в Донецьк.

Війна не забрала життя моїх рідних, але на певний час зробила сиротою

Я не впізнала місто. Хрести зі скотчу на вікнах, люди з автоматами, танки на кожному перехресті, комендантська година, розбиті будівлі та сліди від танкових гусениць на асфальті.

Я зібрала теплі речі, о 4 годині ранку сіла в автобус. Їхали полями без фар, а на світанку потрапили під обстріл в «сірій зоні». Так я дізналася, як стріляє «Град». Ховатися було ніде, навколо поле й дорога, яку замінували по узбіччях. У ці миті кров холоне в жилах і паралізує страх. Я молилася й думала, що жителі моєї рідної Макіївки переживають це кожного дня.

Я повернулася до Києва... Тиша, спокій, звичайне життя й тільки новини іноді нагадують, що на сході України пекло, що там гинуть люди, наші люди, яких багато хто з жителів країни, які не мають розуміння, звинувачують у тому, що відбувається, і вважають їх страждання заслуженими.

Люди розділилися, і в одну мить я стала зрадником серед своїх і чужих. У цьому жаху люди не змогли залишитися неупередженими. У Києві боялася говорити, звідки я, та й зараз боюся. Удома я боялася говорити, звідки повернулася.

Мені пощастило. Війна не забрала життя моїх рідних, але на певний час зробила мене сиротою.

Я пам’ятаю, як поступово пропадав зв’язок, як важко було телефонувати й чути, що магазини порожні, що гроші нові, що роботи немає. Я пам’ятаю, як рятувалися гуманітарною допомогою мої друзі з маленькими дітками, моя бабуся, мої рідні. До сьогодні бабуся дякує за гуманітарну допомогу Рінату Ахметову й людям, які організовували її, за те, що врятували від голодної смерті всіх: дорослих і малят.

Зараз, коли ми обговорюємо Донбас, люди реагують спокійніше, але там спокійніше не стало. Вибухи відбуваються, обстріли тривають, людьми керують за допомогою страху. Мені доводиться викручуватись, щоб передати бабусі ліки. І якщо раніше я могла дістатися додому за шість годин, то зараз дорога займає 40 годин.

Ми не винні, що нам немає куди повертатися. Наше минуле окуповане.