Сімєрік Олександра, учениця Свистунівського ліцею, с. Свистунівка, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Чи пам’ятаю я війну? Так, звичайно. Ці спогади назавжди. Але я виросла. І мої спогади подорослішали. Наприклад, я можу зараз уявити ті події очима мами. Їй дуже важко було відправити мене до школи чи залишити сусідці – бабусі, а самій їхати на роботу. Іноді вона не витримувала і брала мене з собою. Люди засинали і прокидалися з однією думкою: «Війна!»

Коли ж війна почалася саме для мене – семирічної тоді дитини? Мабуть, в той день, про який я маю найстрашніший спогад.

Вулиці мого міста спорожніли. Виїжджали, хто куди міг. У місті не було води. Не платили заробітної плати і пенсії.

Ті, хто залишився, об’єднувалися, шукаючи вихід.

Ми з мамою були в сусідньому дворі, де чекали якусь автівку з водою. Раптом земля здригнулася, задзвеніли вікна.

Здавалося, що і вуха заклало. На якусь мить всі завмерли, а потім зірвалися з місць. Люди побігли по домівках.

Нам додому бігти було далеко і через відкритий простір. Якийсь чоловік взяв на себе роль лідера, скомандував зайти в його під’їзд, не підійматися на високі поверхи. Він завів нас до своєї квартири, ми стали під стіною в коридорі. Чоловік розповідав щось мамі про правила поведінки при бомбардуванні. Повірте, було дуже лячно.

Таких гучних вибухів було два чи три. Потім ми пішли додому. Швидкоруч вмившись і повечерявши, не роздягаючись, полягали в ліжко. На виході з квартири була сумка з ковдрою, документами, якоюсь їжею. Мама ще раз її перевірила.

Пам’ятаю, подзвонила хрещена, мама сказала: «У нас почалося!» Тоді багато хто подумав, що це українська армія почала визвольну операцію. Наступного дня з’ясувалося, що ополченці встановили недалеко біля нас установку «град» і зробили кілька пострілів.

Такі випадки стали траплятися частіше. Реакція людей була завжди однаковою – на мить всі завмирали, і, усвідомлюючи, що це «десь, а не в нас», продовжували рух. Потім, якщо був зв’язок, обдзвонювали близьких, щоб дізнатися, чи все в них добре.

Що для мене війна? Це коли навкруги все було кольоровим, а потім стало навіть не чорно – білим, а смрадно – чорним.

Коли все, що було повсякденним, стало малодоступним. Коли кожна цукерка – свято, а бутерброд із сиром – розкіш. Коли дуже хочеш погуляти по парку, приїздиш, чуєш десь вибухи і хочеш додому. Коли від’їжджають старі друзі і шукаєш нових. Коли не хочеш їхати кудись зі свого дому і водночас хочеш поїхати куди подалі. Коли просто хочеш прокинулись, а навкруги все як раніше. Таких «коли» насправді дуже багато.

Пам’ятаєте сусідку – бабусю, з якою мене залишала мама? Якщо ми їй телефонували, вона завжди питала:

«Коли ти, дитино, повернешся? Хочу тебе ще побачити» Я її, на жаль, вже ніколи не побачу. Вона мене не дочекалася. Стороння людина, яка замінила мені померлу бабусю, піклувалася про мене, в чомусь собі відмовляла, щоб мені поласувати, так і не дочекалася нашого повернення.

Я відчуваю якусь провину перед нею. Пробачте мені, бабусе Вале.

Це мій найстрашніший спогад. Їх мільйони.

Є багато дитячих жахів ще страшніших. Я маю на увазі не тільки дітей з України, а і з Сирії, Грузії, Ізраїлю, Сектору Газу.

Дорослі! Багато з вас знали про війну тільки з фільмів. Ви мали мирне дитинство. Чому ви не зберегли його для нас? Чому ви забули, що батьки навчали вас вирішувати конфлікти не кулаками, а словами? В світі є дипломатія, є закони і норми життя в суспільстві. На дворі XXI століття, а ви продовжуєте вирішувати питання середньовічними методами. Зараз я живу в спокої, а не в мирі.

Хочете знати, що для мене мир?

Це сонячний теплий ранок. Я прокидаюся вдома. Не чути нічого, крім співа пташок. З кухні іноді долинає брязкіт посуду – мама готує смачнющий сніданок. На душі легко, аж солодко. Попереду довге життя. Світле і мирне…