В перший день війни я запам’ятала вибухи. Ми прокинулись, коли у нас по аеродрому гатили. Люди в паніці були. Від самого ранку скрізь - черги. Люди знімали в банкоматах гроші й почали виїжджати. Ми запасались ліками, бинтами, перекисом водню. 

У нас дача в Мирному - це 14 кілометрів від міста. Виїхала я зі старшим сином, його жінкою, молодшим сином і онукою. Два дні жили на дачі, ховались у підвалі від вибухів і «Градів», а потім повернулись в місто. 

Нас дуже швидко окупували. 24 лютого на кордоні нашого міста вже стояли танки. Старший син служив в АТО у 2015–2016 роках. Росіяни шукали атовців, тому він 4 квітня з сім’єю виїхав до Запоріжжя. Пройшли 19 блокпостів, скрізь їх там перевіряли, роздягали. 

Молодший син з сім’єю виїхали 6 травня. Дитині було чотири роки. Вони два дні їхали, у Василівці стояли. Я ще півроку провила в окупації, а потім не змогла всього пережити - з чоловіком вирішили, що я також поїду. 

В липні до нас у квартиру вдерлись в масках з автоматами восьмеро рашистів - шукали сина старшого. Чоловіка поклали лицем вниз, руки за голову, автомат - під ребра. 

Я лежала в спальні, росіянин на мене автомат наставив і питає: «Де Роман?» Я сказала, що виїхав, бо не буде сидіти й чекати, коли за ним прийдуть. 

Після цього я поїхала до дітей у Запоріжжя. Чоловік залишився, бо шкода йому квартиру, машину, сина квартиру, дачу. До цих пір в окупації тримається. 

Старшому сину на фоні цього дали інвалідність, бо у нього в голові нервові проблеми. На нас на всіх вплинуло. Ми всі роз’єднані і невідомо, що на нас всіх чекає. 

Хочеться, щоб ЗСУ нас визволили, всі свої території повернули, і щоб наша Україна процвітала. Щоб більше ніколи в житті мої діти і онуки не переживали такого, як ми переживаємо.