Перший день війни почався з дзвінка доньки. Вона була в Запоріжжі й перша дізналась ці новини. Я відразу не могла зрозуміти, що трапилось, бо вона плакала, ридала. Було дуже тяжко. 

Моя мама залишилась на окупованій території, ми два роки не бачились. Іноді виходить зідзвонитись з нею. Так і живемо. Сьогодні прислали нам відео нашого будинку зі Степногірська – там все розбите. Я давно там не була. Сусідка їздила і зняла весь будинок, щоб люди побачили свої вікна. 

Фонд Ріната Ахметова й інші гуманітарні фонди нам дуже допомагають, ми тримаємось. А всі наші думки - вдома. 

Спочатку сподівались, що через місяць або два-три ми повернемось, а зараз - розпач. Сподіваємось, щоб скоріше це закінчилось, і молимось. Надія помирає останньою. 

Мрію, щоб скоріше все закінчилось, щоб усі дороги були відкриті, хочу побачити маму. Хочу, щоб діти жили щасливо і ходили до школи. Онук займається другий рік онлайн і не знає, що таке парта, що таке клас і спілкування зі своїми однокласниками. Хочеться, щоб скоріше все закінчилось, і настав мир.