Олексій Гнатюк — режисер маріупольського театру «Концепція». Події, які пережив він сам і колеги-актори, лягли в основу вистави «Обличчя кольору війна», показаної по всій країні. В основі сюжету — свідченнях очевидців подій, що відбувалися в Маріуполі починаючи з 24 лютого 2022 року. Маріупольці, як і тисячі українців, довірили свої історії музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Моя історія, що таки наш театр «Концепція», який був у Маріуполі… Чотири родини. Наш театр став притулком для чотирьох сімей акторів. Ми тут проживали разом не на творчих майданчиках, а на нашій рідній сцені. Наш театр став притулком. Так нас об’єднало внутрішньо, так нас розкрило з різних моментів, і про це я хотів говорити. У критичних ситуаціях людина — кожна людина — діє по-різному. Кожен реагує на якісь зовнішні чинники. Кожен по-різному сприймає дійсність, те, що відбувається.

І ось у цей момент люди розкривалися. Проблеми, скажімо, нерозуміння ситуації, економія води. Гостро стоїть питання з водою, якісь санітарні норми, яких треба було жорстко дотримуватись, щоб не було антисанітарії в нашому театрі. Тому в нас колективно були походи до моря, ми набирали в пляшку воду й носили. Не кожен це хотів робити, наражаючи себе й членів своїх сімей на якийсь ризик. У принципі, декого абсолютно влаштовував бардак, скажімо так.

Головне — це притулок, а для мене це був театр, який я збирав по крихтах. Я створив його. Світло, звук, костюми — це те, що я збирав упродовж 15 років.

Для мене це було все, кожна статуетка. Моя актриса, коли спала, випадково впустила з Венеції привезену маску за 300 євро. Вона розкололася. Вона підходить до мене зі сльозами на очах, знаючи мою реакцію, каже: «Ну як? Як же так неакуратно?». У мене стільки пройшло глядачів, ніхто до неї… Ну, так сталося. І ось у цей момент я себе по-іншому пізнав. Я розумів, що для мене важливіша не ця маска, а все-таки її життя. Переосмислення за цей час. Були цінності, переосмислення якихось внутрішніх… навіть поняття самого себе. Я вів сам щоденник, коли перебував...

Я перебував із 24-го до 27 березня — власне кажучи, цей проміжок часу ми показуємо в нашій виставі. Тобто в будь-якому разі автор п’єси я, а потім я розумів, що буде дуже сильно, якщо хлопці допишуть самі свої монологи, бо це буде абсолютна правда. Це буде абсолютне занурення, і стовідсоткове занурення, і емоційно, і взагалі не буде запропонованих обставин. Я не редагував жодного монологу. Тобто те, що хтось хотів сказати. Кожен мав різне посилання. І в нас через це п’єса мала трансформацію кілька разів. Вона змінювалася через те, що в кожного своя історія. Щоб потім її в одну композицію зібрати, доводилося редагувати її шість разів. Моя мама, скажімо, — їй 70 років — вона дуже важко сприймає ту дійсність.

У нас згоріла квартира повністю. Ми про це дізналися лише в Бердянську. Актриса Ганна Лафазан повідомила: «Вибачте, ваша квартира повністю згоріла, ми повинні вам повідомити таку новину».

Це було, це історія, історія моїх предків, історія моїх фотографій дитячих, тобто я розумію, що це міг колись відсканувати. Прийти з роботи й зробити якісь скани. У цифровому форматі це було. Я нічого цього не зробив. І ось частина мого життя була стерта, тому для мене це… І мамі дуже важко, вона досі це важко приймає. Вона не приймає цієї дійсності, ну, коли вона бачить по телевізору якісь історії.

Я залишив, коли познайомився з музеєм «Голоси Мирних». Я показав, говорю: «Мамо, дивися, такі історії, не одні ми». Їй стає легше насправді. Вона слухає, плаче. Ну, як сльози — це теж психотерапія. Наша вистава — це одна з форм психодрами. Коли людина переглядає, вона проживає і на сцені, і сидячи в залі все це проживає, і їй стає легше. Тому для певних цілей наша вистава є ліками.

Ми маємо про це говорити, бо це наша історія. Люди мають знати, які наслідки можуть бути, якщо не бути патріотами.

Певною мірою це говорить про те, як треба в таких критичних моментах, знаєте, як науковий посібник, як виживати. Тому що коли я приїхав у Київ до сестри, я її чоловікові розповідав про те, як важливо генератор мати в будинку. Які важливі запаси, якісь консерви, бо невідомо, що ми живемо зараз у воєнний час і всі повинні готуватися до цього, бути готовими.

Ті ж освітлювальні прилади на сонячних батареях. Тобто ця історія — вона є не лише нашим болем про те, що ми розповідаємо. Це все-таки є частиною нас, насамперед нашого внутрішнього світу, нашої внутрішньої сутності. Актори — адже вони не грають, як зазвичай, запропоновані обставини, що пише автор п’єси, вони грають насамперед самих себе на сцені. І це дуже цінно.