Мені 28 років. Я з селища Нікольське Донецької області. Чоловік працює в Донецькому університеті МВС. Нам уже одного разу доводилося виїжджати, тому ми були готові до того, що трапилося 24 лютого. Зібрали речі ще за три дні до того. О п’ятій ранку чоловіка викликали по тривозі. Він поїхав до Маріуполя. А я закинула речі в автомобіль і виїхала в Запоріжжя до бабусі. Потім переїхала до Кривого Рогу. Зараз мешкаємо в Івано-Франківську. 

Моїй дитині дев’ять років. Вона ледь не щодня питає, коли ми повернемося додому, коли вона зможе побачити бабусю й дідуся, своїх друзів.

Мої рідні залишилися в окупації. Їм дуже складно. Росіяни коять страшні речі. Я підтримую з ними зв’язок, хоча додзвонитися до них складно. Не мати змоги побачити рідних – це найскладніше. 

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Надіємося, що це станеться влітку.