Шеремета Мирослава, 10 клас, Дубенський ліцей №7

Вчителі, що надихнули на написання — Заблоцька Іванна Іванівна, Сухолейстер Людмила Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке війна? У дитинстві я замислювалася над цим питанням, але ніколи не могла подумати, що вже в мої дванадцять років повномасштабна війна стане не уявленнями, а гіркою реальністю. Сьогодні мені п’ятнадцять, і російське вторгнення не завершилося, воно досі тут, у житті кожного з нас. Воно нагадує про себе навіть тоді, коли ми намагаємося відпочити від надокучливих думок про те, як бути далі, як жити... Воно пробуджує нас серед ночі звуками сирен, пострілами протиповітряної оборони, і, зрештою, вибухами. Здається, ця війна переслідує нас.

Вона поруч не лише вдень, адже навіть у снах я часто бачу жахливі картини зруйнованих міст, раптових вибухів, сповнених пекучим яскравим вогнем.

Тоді я прокидаюся посеред ночі та перевіряю соцмережі й карту повітряних тривог. Видихаю з полегшенням, коли не помічаю на ній червоного кольору. Отже, можна спати далі.

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другий рік. Мабуть, кожен українець завжди пам’ятатиме цю дату. Саме того дня наше життя стало сповненим пітьмою війни. Ранок двадцять четвертого лютого я не забуду ніколи. Це був четвер. Тоді мені здавалося, що після звичайної ранкової рутини я, як і кожного дня, піду до свого ліцею. Але потім я взяла до рук телефон, який аж «розривався» від сповіщень. Тоді ще в Рівненській області було тихо.

Перша новина в стрічці. Переляк. Мама ввімкнула телевізор, і ми в розпачі мовчки слідкували за повідомленнями кореспондентів. Тоді всередині мене не було страху, лише спустошення. Ми не знали, що буде далі, що нас чекає, але моя сім’я вирішила залишатися вдома, в Україні.

Із часом війна стала буденністю, вона настільки ввійшла в ритм життя, що ніхто не дивувався сирені чи потужному звукові літака. Згодом я захопилася волонтерством і вирішила, що буду робити для пришвидшення нашої перемоги все, що якось від мене залежить. Ми із друзями ходили плести сітки, і це був настільки цікавий процес, що ніхто не помічав, як проходив цілий день. Веселі дружні розмови та патріотична музика пришвидшувала нашу працю.

Свій найвідданіший учинок, яким пишаюся, я вчинила минулого року навесні. Із дитинства в мене було дуже довге волосся, яке я жодного разу не відрізала. Ще до повномасштабного вторгнення мені часто зустрічалися в соцмережах оголошення про купівлю волосся. 

І ось одного дня я впевнено вирішила відтяти сорок сантиметрів своєї каштанової краси, а виручені кошти віддати на потреби ЗСУ.

Чи було мені шкода? Зовсім ні, адже військові, які тримають над нами небо, дуже потребують допомоги, а волосся ще відросте. Потім я звернулася до волонтерського центру, де мені повідомили, що гроші підуть на купівлю автомобіля для військовослужбовців. Цей вчинок був для мене дуже важливим, оскільки я ще раз впевнилася, наскільки приємно робити добро тим, хто його надзвичайно потребує.

Мабуть, ніхто не сумнівається в тому, що в житті є як позитивні, так і негативні моменти, а на війні особливо. Найбільш болісно нині сприймаються новини про полеглих героїв. Вони стають нашими небесними охоронцями, відправляються у вічність. У моє місто за час війни прийшло близько ста гірких непоправних новин. Звичайно, кожна з них дуже болюча, але найбільш тяжко сприймаються втрати рідних людей.

Рік тому віддав своє життя за Батьківщину мій дядько. Як же важко усвідомлювати, що під час цієї війни гине цвіт української нації, такі молоді та амбітні люди.

Зовсім скоро виповниться тисяча днів, відколи триває повномасштабне вторгнення. Я з нетерпінням чекаю нашої Перемоги. Українці – це нація, яка, безумовно, заслуговує бути вільною. Коли нарешті настане довгоочікувана Перемога, я буду безперестанку дякувати всім захисникам, які нині дарують нам змогу жити.

Віримо в якнайшвидше закінчення війни. Слава Україні! Героям слава!