Козинець Наталія, 9 клас, Погарщинська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Василина Надія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Четвер…24 лютого 2022 рік…3 години 40 хвилин…Мирний і спокійний сон українців порушили вибухи. Що відбувалося – ніхто не розумів. Я прокинулася як завжди, та батьки повідомили про те, що до школи іти не буду. На той час мені ще не було і 13 років. Я не могла спочатку усвідомити , що розпочалася війна. Хіба може бути така подія у ХХІ столітті? Мережа Інтернет рясніла несумісними із мирним життям повідомленнями ,по телебаченню демонстрували лише новини. Інформація надходила порційно, часто суперечлива, і кожна нова змушувала мене відчувати себе більш безпорадною і невпевненою. Серце стискалося від страху за себе, родину ,весь наш народ…

Мені здалося, що світ перевернувся .Життя, якому я так раділа, зупинилося – воно стало інше. До мого села почали приїздити переселенці з м.Харкова. Недалеко від моєї оселі їм дали житло. Дуже шкода стало людей, котрі приїхали лише з валізами. Тому моя родина допомагала їм як могла. Не можу усвідомити, що в наш час може таке бути.

Пам’ятаю, як ми з друзями спілкувалися ,намагалися зрозуміти, що сталося. Але подіям не було кінця. Не віриться, що скоро буде тисяча днів, відколи тривають бойові дії. Звикла до звуків літаків та гелікоптерів, дронів, шахедів, пострілів. Часто вимикають електроенергію, але це пережити можна. Опанувала різні форми дистанційного навчання, чітко знаю, як діяти ,коли лунає сигнал «Повітряна тривога».

За цей час я усвідомила страшні наслідки війни. Та зараз відчуваю згуртованість народу, взаємопідтримку ,силу волі.

Я не знаю, що буде завтра …Живу у невизначений час. Серце рветься від того, що гинуть молоді хлопці та дівчата на полі бою. Жаль переповнює душу, коли батьки втрачають синів чи доньок.

На сільському цвинтарі майорить не один прапор,хоч село і невелике.

Та минулого не повернути і не змінити.

Ще більше стала цінувати працю лікарів, котрі майже не знають спочинку. Адже вони - рятівники людського життя. І кому як не їм люди довіряють свій скарб. Пишаюся працею волонтерів. Я теж небайдужа до цього руху - допомагаю, як зможу. Мені під силу було плести маскувальні сітки разом із дорослими, готувати смаколики для наших захисників, котрі волонтери доставляють у найвіддаленіші куточки. Я вмію гарно малювати. Тому своїми малюнками завжди ділюся із воїнами. Навіть подяку від них отримала. І я пишаюся ,що хоч якось можу їм допомогти .Наші воїни відрізняються професіоналізмом і постійно підвищують свій рівень. Ними рухає патріотизм, бажання захистити своїх рідних, Батьківщину. Вони активно використовують сучасні технології. Я думаю, що зв'язок цивільних і військових є однією з характерних рис цієї війни.

Ми всі працюємо на Перемогу.

Хочу вірити, що скоро прозвучить це слово.

Я гадаю, що подія ще більше нас згуртувала. Волонтери з усієї країни об’єднали зусилля для допомоги армії, переселенцям. Ми навчилися підтримувати один одного, незважаючи на відстані. Війна стала для нас великим випробуванням, та вірю ,що ми його подолаємо. Я стала більше замислюватися над сенсом життя, людськими цінностями, адже після закінчення школи мрію продовжити навчання. Хочеться вірити, що після завершення війни ми будемо іншими людьми: сильними, мудрими, з великим життєвим досвідом. Будемо цінувати те, що ще не так помічали. А найбільше -цінувати життя, яке дається людині один раз! Вірю в Перемогу, молю Бога про її настання…