Серих Софія

9-А клас, Ізюмський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кошелєва Анастасія Ігорівна

Конкурс есе "Чому бути українкою – це моя суперсила"

Сила… Те, чого геть бракувало мені у березні 2022-го. Галоп часу лікує свідомість, однак пам'ять чинить спротив. Ізюм. Звук літака. Вибух. Ще один. От знов. Без краю. І темно. І страшно. І паніка. Це кінець?

Фізична слабкість, на щастя, минула в евакуації, але і емоції зникли. Очі вже відмовлялися плакати, слова губили сенс. Порадіти б, що нарешті є зв'язок та інтернет в телефоні, а воно не радіється. Бо з того екрану визирають знайомі обличчя на тлі барвношатних європейських локацій. А я в Україні. А я у війні. Чим я гірше? Привіт, заздросте, давно не бачились! Зараз сміливо про це розповідаю, а тоді рвалася душа…

Почалися розмови з мамою, довгі. Я збагнула, що заздрити - значить воювати, адже спокуса до чужого – одна з причин війни. Ми в Україні, отже потрібні саме тут.

“Де народився, там і згодився” - принципова позиція моєї мами. Зумовлена вона багатьма причинами, одна з них – вдячність співвітчизникам.

В час біди і скрути нас прихистили люди з Вінницької області. І таких рук допомоги не злічити на нашій землі.

Ця братня згода єднає, стирає поділ на східних і західних українців. А гуртом легко, у нашому випадку, і ворога бити. Хай не на полі бою, а в тилу спільні добрі справи, як-то волонтерство, донати, пости в соцмережах, кують Перемогу. Начебто така дрібниця, як переказ бонусів з мобільного рахунку на допомогу українській армії, особисто мені дає круте відчуття якоїсь трепетної гордості. Роблю для країни те, що мені під силу. Отже, сила все-таки є? Принаймні, потроху з'являється. Додають мені духу наші люди.

Що керує моїми сусідами-ізюмчанами, які голіруч розбирають залишки вщент знищеного ракетами житла? Сподівання знайти і врятувати цінні речі? Врятувати пам'ять. Тривку нитку зв'язку між поколіннями. Ця наша повага до роду якась магічна. Думаю, вона дає сили українцям століттями виборювати свою гідність.

Лікувати, оперувати у темному, холодному підвалі, не спавши три доби. Не жаліти себе, бо ти єдиний лікар, що лишився в Ізюмі. Це так сильно! Це по-українськи!

Отямитись після прильоту накритою вже бездиханними тілами своєї родини, перенести важке лікування і… жити далі, працювати в ім'я пам'яті, в ім'я Перемоги. Життєва історія мешканки сусідньої вулиці. Вона щемить серце, але вчить вишкрібати залишки, здається, геть стертого духовного стрижня. Це сильно! Це по-українськи!

Готувати обіди воїнам у приміщенні дивом вцілілого ліцею, де тільки-но вчилася і бігала коридорами твоя дочка. Щоб матері тих, хто на передовій, були спокійні: їхні діти ситі і мають сили. Це по-українськи!

Замість прогулянки витратити час на створення листівки воїну, щоб додати йому снаги для нового, успішного бою. Тепер це частина життя кожної з нас дитини-ізюмчанина. І це теж сильно і по-українськи!

Намагаюся вдосконалювати свою українську. Пишаюся силою нашої мови. Вона не просто єднає, вона бринить у піснях на українських вокзалах і всюдиться з евакуаційними поїздами, долаючи державні і мовні кордони. Наше “Слава Україні!” вимовляє чи не кожен мешканець планети.

У час війни психологи радять дозволяти собі побути слабкими, бо це нормально в стресовій ситуації. Та з мене досить!

Завдяки мамі я згадала запах миру. Мама привезла його мені з теплими речами одразу після деокупації Ізюма. Серед одягу я знайшла мій старенький флакончик з парфумами, з нього віяло поспіхом до школи, прогулянкою з подружкою, яка ще не поранена уламком снаряду, спокоєм і вірою. Цю пляшечку поклала до рюкзака, тепер це мій антистрес.

Тож геть заздрощі і млявість! Так, я втомилася, так, мені гірко. Та я жива, я на Батьківщині, знову у рідному Ізюмі. Буду разом з іншими творити Україну, я надихаюся силою мого люду.

Галоп часу лікує свідомість. І мрія не чинить спротив. Темно. Звук. Вибух… Феєрверк! Перемога! Ми змогли! Ми – суперсила! Нове життя! Це його початок.