Ми з міста Стаханов Луганської області. Виїхали звідти у 2014 році, коли обстріляли Лисичанськ. Я, син і онук виїхали у Дніпропетровську область. Тут жила моя колишня свекруха, і ми поїхали до неї. З того часу ми тут.
У 2014 році ми були вдома. Зателефонувала вчителька, попросила терміново забрати дітей. Ми сіли в автобус, ще тривалий час було сполучення, і виїхали. Більше ми туди не повертались. Місто відразу окупували. Під'їзди наші розбили. Я досі згадую день обстрілу Лисичанська і всі події, які довелося пережити. Тоді бомбили нас з літаків. Було дуже страшно.
Повномасштабна війна - це просто біда. Моя дочка жила у Києві. Перші вибухи, коли розбили будинки, ми дивились по телевізору. Це було моторошно і дуже страшно. Дочка на третій день зібрала дітей і собаку й поїхала на захід. Поки вона перетинала кордон, було дуже тривожно. Діти переїхали у Данію. Плани у них порушені.
Ми живемо на Дніпропетровщині. До нас їдуть переселенці. Ми, на щастя, цього разу не відчули того, що пережили люди. Отримуємо гуманітарну допомогу і від вашого фонду.
У сина на Луганщині загинули друзі. Правда, вони - колаборанти, були на стороні окупантів.
Я намагаюсь допомагати переселенцям - продуктами, гарним ставленням. З однією жінкою я подружилась. Є багато хороших людей.
Мій колишній чоловік залишився в "лнр". Він сказав, що путін усе робить правильно у той момент, коли наша дочка із внуком виїжджали під бомбардуваннями з Києва. Відтоді ми з ним не спілкуємось. З родичами із росії у нас втрачений зв'язок. Плачу, бо сестра старша у нас замість мами була.
Я працюю соцпрацівником. Допомагаю 15 літнім людям. Намагаюсь знайти допомогу для них. Переселенцям допомагають, а місцевим літнім людям - ні. Робота мене тримає на плаву і в психологічному плані теж.
Я так розумію, що діти мої не повернуться з-за кордону. Будемо з дочкою далеко одна від одної. У нашого внука мама залишилась в "лнр".
Думаю, що війна ще не скоро закінчиться. Але ми переможемо, інакше й бути не може.
Поки зможу працювати, буду продовжувати. А далі буде видно.