Я з двома дітками жила у Пологах. 

Коли почали садити город, росіяни почали так бахати, що страшне. Дома жити було неможливо - через чотири хати стояв їх блокпост. Росіяни так били, що і вікна вилетіли. Ми були і в кумів, і в тітки.

Нестача їжі була, магазини не працювали. Світла не було, газу не було, не було зв’язку з рідними - неможливо було зв’язатися.

Спочатку, коли росіяни приїхали, було тихо. Приїхали вони першого березня. А з третього почалося. Було дуже страшно! Коли рашисти почали по дворам ходити, ми зрозуміли, що потрібно їхати. Кинули дім і поїхали.

Найбільше шокувало те, що приїхали росіяни і почали все руйнувати на нашій землі. Грабувати, насилувати, погрожувати.

Найбільші труднощі - моральні. І те, що ми залишилися без дому, без роботи. Я за дітей дуже переживала. Дуже сильний був страх.

Я повністю вдихнула на повні груди, коли ми приїхали в Запоріжжя і побачила наших військових. Тільки тоді вже почала відходити.

Зараз не працюю, шукаю роботу. Живемо на виплати ВПО.  

Буде набагато краще ніж раніше. Я на це надіюсь.

Мені - хоч би й сьогодні війна закінчилася, я була б рада. Хочеться повернутися додому, до родичів.