Херсонці стійко переносили всі жахи окупації, коли рашисти вбивали мирних мешканців у будь-який спосіб. Але і довгоочікуване визволення міста не позбавило людей від постійної небезпеки загибелі

Я живу в Херсоні. Життя було дуже добрим, а повномасштабне вторгнення зруйнувало все, що тільки могло зруйнувати. Дочка виїхала з онукою, а я залишилася в Херсоні. В окупацію була тут, після окупації, і тепер весь цей жах переживаю в Херсоні.

Були розмови по війну до того, але я в них не вірила, сміялася, казала, що не може такого бути, щоб вони на нас напали. Бо такі тісні зв'язки, купа людей родичів має там. Тому, коли почалося вторгнення, я була в шоці. А коли через тиждень у мене під вікнами йшли колони танків, це був шок.

Навесні були труднощі з продуктами, магазини зачинялися. Дочка ще була в Херсоні, вона тоді бігала, в чергах стояла, щось діставала. Черги були такі, що по три-чотири години треба було стояти. Вона цілий день бігала, щоб купити десяток яєць. Дуже було погано з молоком. У нас внучка була зовсім маленька, і молоко для неї було дуже складно дістати. З хлібом були перебої. Дочка виїхала десь наприкінці квітня, а я залишилася. І якось уже пристосувалася. Слава Богу, наш хлібозавод ще працював і хліб продавав. Люди пекли хліб. 

Нічого хорошого я від окупантів не бачила, тільки погане. Напівпорожній Херсон. І страшно було переходити порожню вулицю, бо вони мчали на своїх машинах військових. 

Дивлюсь в один бік – немає машин, в інший – теж немає. А я ще й із паличкою, погано ходжу. Починаю переходити – незрозуміло, звідки вони вискакують. І мчать на такій швидкості! Світлофори їм байдуже, взагалі все байдуже. 

Я біжу, щоб встигнути перейти дорогу й не потрапити під колеса, а вони їдуть і регочуть. Ще й із кулеметами. А кулемети наставлені в обидва боки – на будинки, на вікна.

На центральній вулиці люди просто стояли на зупинці, чекали транспорт. То окупанти на машині влетіли в цю зупинку. Машини почавили, які за зупинкою стояли. Людей розчавили. По-моєму, вісім або дев’ять трупів було. Я вийшла в аптеку і побачила, що люди лежать. Одразу не зрозуміла, а потім виявилося, що це загиблі. 

Люди боялися ходити містом. З дев’ятої до полудня ще ходиш, щоб хліба купити чи ще якихось продуктів, і одразу біжиш додому через цих божевільних військових, ще й п'яних. 

Кулемети постійно наставлені. Не знаєш, що їм на думку спаде, по кому вони стрілятимуть. 

Дуже було погано. У нас місяць не було ні води, ні світла, ні опалення. Газ, слава Богу, був. А от без води… Каналізація не працювала. Дуже важко. А потім дочка вмовила, і я виїхала до неї. А згодом повернулася, і зараз у Херсоні.

Я іноді чую, що люди кажуть, ніби їм при росіянах краще. Я не знаю, ким треба бути, щоб при росіянах було краще. Не вірю я, що з ними краще. Те, що ми бачили, – це жах.

Тут, у Херсоні, кадирівці зайняли гуртожиток нашого училища. І був ще заводський гуртожиток, у якому люди собі купували кімнатки, квартири з них зробили. Так всіх цих людей виселили у ​​нікуди. Зайняли їхнє житло та гуртожиток цього училища. І тут ці кадировці жили. Їх одразу було видно. 

Страшно було навіть від магазину йти. Вони ходили групами по двоє-троє з автоматами. Страшно було ходити по базару. 

Раптом вони якось затихли. Два дні не так часто на вулиці зустрічалися, а потім взагалі ніяких військових не було видно. Наче Херсон вимер. Я пішла до магазину – і нікого. Пусте місто. Ні цих вояків немає, ні машини їх не ходять. Порожні дороги. І люди один одному почали говорити, що начебто пішли росіяни. А наші ще не зайшли. І потім раптом з'явилися кадирівці у цивільному. Мабуть, залишалися диверсійні групи, бо розраховували, що Херсон братимуть із боєм. І у нас день-два було таке щось незрозуміле. А потім раптом – музика українська, крики. Я не зрозуміла, що відбувається. Вийшла на балкон. 

Якісь молоді люди машиною з українськими прапорами їхали і кричали, що нас звільнили. А потім уже наші зайшли. Радості, звісно, було дуже багато. І почалося нормальне життя. Щоправда, почалися проблеми зі світлом та водою, бо ці виродки, йдучи, все замінували, і нам не могли подати ні світло, ні воду. 

Перед нашим звільненням росіяни замінували водоканал, підстанцію – усе, що могли, і залили цементом.

Зараз дуже важко у Херсоні, страшно. Я жила у доньки, а потім повернулася додому, коли наш мікрорайон менше стали обстрілювати. Але все одно постійно чую постріли, постійно читаю про це. До лікарні піти страшно, тому що лікарні в центрі, і вони під обстрілами. Люди гинуть. Лікарі, медсестри гинуть. Це жахливо. Росіяни влаштували сафарі. Начебто в комп'ютерних іграх, за допомогою дронів полюють на людей. Я таке чула, хоч не знаю, наскільки це правда, що вони влаштували десь під Олешками, загалом, на Лівобережжі, неподалік Херсона, центр підготовки дроноводів. 

На нас тренуються: на машинах, велосипедистах, пішоходах. Гинуть люди. Щодня кілька людей гине. Просто скидають бомби по цілях, що рухаються. А ціль – це, наприклад, людина йде чи машина цивільна їде. 

В Херсоні є райони, де просто неможливо жити, але все одно люди живуть із різних причин. У когось родичі лежачі, у когось ще щось. Але хто має можливість, перебралися до безпечніших районів Херсона. Або сидимо там, де ще безпечно. Але щоразу, коли починаються постріли, прильоти – прислухаюсь: до нас потрапило чи не до нас, чи близько, чи далеко. Загалом дуже важко. Просто виходу немає – от і сидимо.