Сам я з Донецька, моя дружина також. Навчалися обидва в університетах, коли прийшла війна 2014 року. Ми довчилися уже в інших містах, а потім знову повернулися до Донецька. Там прожили до 2021 року, переїхали до Маріуполя. Прожили там пів року, будували бізнес: ремонтували устаткування на енергетичних об'єктах. А на початку березня 2022 року переїхали до Тернополя. 

24 лютого планували поїздку в Авдіївку у відрядження. Прокинувся о восьмій ранку, побачив пропущені дзвінки від брата - він мешкає у Київській області. Потім почув потужний вибух, ми мешкали на лівому березі Маріуполя біля Азовсталі. Ми з дружиною перевезли манеж з дитиною у коридор. Потім дивилися новини, налякалися. Сиділи вдома, не уявляли куди їхати: у Києві війна, на заході країни не було ніяких родичів. Просто сиділи і чекали. Пішли до магазина, купили продукти. Думали - перечекаємо. 

На початку березня ми побачили як з підвалу нашого будинку евакуюють жінок і дітей, перевозять на правий берег Маріуполя. Наші солдати нам сказали, що залишатися дуже небезпечно. Пояснили, що фактично весь лівий берег Маріуполя - це було поле бою. Ми взяли дуже небагато речей, зібралися за десять хвилин і поїхали. Спершу на правий берег міста, переночували, а потім уже поїхали через Гуляйполе у Запорізьку область, і далі - на захід. 

Нам вдалося виїхати. Ми не знали толком дороги. Спочатку їхали самі, потім - колонами. Маріуполь уже був в оточенні, то ми їхали через русню. Нам пощастило: у нас було небагато речей, тому нас пропустили. Нам навіть дорогу підказали. Ми кружляли годин шість. Ось так ми виїхали до Гуляйполя, а звідти - до Дніпропетровської області. А потім уже на захід. 

Дуже запам'ятався один момент. Коли ми виїжджали з Маріуполя, ми всіх кликали їхати з нами. І ніхто не поїхав. Я не знаю долі тих людей, бо будинок наш знищили. 

Я ще дуже запам'ятав людей, які йшли пішки з Маріуполя. З маленькими дітьми, з візочками, з якимись тюками - просто йшли пішки. Як вони дісталися я не знаю. Я дуже сподіваюся, що вони дійшли до позицій наших військових і звідти вибралися. Поруч їхали російські танки, окупанти розвертали дула танків на нас і на цих людей. Може, коктейлів Молотова боялись. Було дуже тяжко дивитися на цих людей, які йшли пішки невідомо куди. 

Шокували ракетні обстріли. Це ми ворогам ніколи не пробачимо: Дніпро, Вінниця, вокзал у Краматорську. 

Я у Тернополі працюю менеджером з продажу. Продаю матеріали для водопостачання, опалення, водовідведення. 

Маю велику надію, що 2023 рік стане роком Перемоги України. Дуже б хотілося повернутися до українського Донецька. Але поки будемо залишатися в Тернополі, розвивати якісь бізнес-ідеї, заробляти гроші і ростити дитину.