Мені 45 років. Дружина трошки молодша за мене. У нас троє дітей. Ми з міста  Енергодар. Я працював на теплоелектростанції, дружина – на атомній станції. 

24 лютого дружина пішла на роботу. Я розвіз дітей: кого в садок, кого – в школу. А в обід забрав їх додому, бо тоді вже стало відомо, що почалася війна. 

Ми трохи пожили в окупації. Мене шокувала поведінка російських військових. Це не солдати, а грабіжники. Вони у нас на роботі навіть унітази забрали. 

Якось син сусіда прийшов приніс додому гранату. Вони з друзями гуляли в лісі, знайшли розтяжку й відрізали гранату. Це жах.

Ми забрали речі, які помістилися в авто й виїхали. Вранці приїхали у Василівку, а вже ввечері були в Запоріжжі. Там потрапили під обстріли – довелося бігти в укриття. Зрозуміли, що там залишатися небезпечно, тому переїхали в Тернопіль. Знімаємо тут квартиру. У перші дні дитина мене питала: «Тату, нас більше не будуть обстрілювати?».

Навіть після війни страшно повертатися додому. Після тих обстрілів, які зараз відбуваються, там залишиться чимало боєприпасів.