Гадомська Анастасія, 11 клас, Дніпровський ліцей №28

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білецька Анжеліка Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло тисяча днів відтоді, як війна змінила мій світ назавжди. Мій шлях – це не лише історія втрат, але й здобутків, адже за цей час я відкрила для себе нові істини про дім, свободу та себе.

Ранок 24 лютого 2022 року. У сусідній кімнаті розривається від дзвінків мамин телефон. Вона піднімає слухавку, уважно ловить кожне слово, дякує і звертається до тата: "Почалося".

Я лежу в ліжку і все розумію. Чутно вибухи. Той день, певно, був найдовшим у моєму житті.

Почуття патріотизму ніколи так сильно не наповнювало мої груди. Усі ми сподівалися на кращий кінець, вірили в наші Збройні сили. Я з однокласниками спілкувалася у чаті й намагалася передбачити, що буде далі. Дехто казав, що вже байдуже, під яким прапором жити, більшість була впевнена у нашій перемозі.

Наступного дня наше місто було окуповане російськими військами. Частина з нас рано чи пізно покинула рідні домівки через небажання коритися новій "владі". Інші - залишились.

Дні в окупації були схожими один на одного. Часто вимикали зв'язок та світло, а вночі стояв страшенний гуркіт – росіяни перевозили зброю. Більшість магазинів розікрали, продуктів залишилося обмаль, і ті були за "космічними" цінами.

На вулицях викрадали людей, грабували пусті домівки, інколи навіть заселені. Російські військові забирали все, що їм подобалося. Партизани діяли, але сили окупантів переважали.

З кожним днем ставало дедалі тривожніше. Вулицями майже ніхто вже не ходив — усі переховувалися. У якийсь момент ситуація перетворилася на нестерпну, і мої батьки прийняли рішення виїхати. Прямувати в бік України було дуже небезпечно, адже колону з машин у Запорізькому напрямку щоденно обстрілювали.

Залишався один вихід —  за кордон через Крим та Росію.

За два дні речі були зібрані, і ми вирушили. На кримському кордоні  стояли близько 17 годин, ще 4 години тато перебував на допиті в росіян. Дорога була довгою і дуже тривожною. Ми їхали два дні до кордону з Грузією з мінімальною кількістю зупинок.

Опинившись поза межами Росії, можна було нарешті видихнути — ми в безпеці.

11 листопада 2022 року у новинах з'явилася інформація про звільнення Херсону. Мої нові подруги, які були з цього міста, були надзвичайно раді  події, і я  раділа разом з ними. Зі звільненням Херсону з'явилася надія на швидке визволення мого рідного міста Мелітополя.

Але, на жаль, ця надія не стала реальністю й донині.

Кожні два місяці я відчувала нову надію, але потім знову втрачала її. З часом я зрозуміла, що постійні роздуми про це забирають у мене багато сил і емоційного ресурсу, тому вирішила зосередитися на моменті - тут і зараз.

Хоча війна приносить величезні страждання та втрати, вона також може стати каталізатором змін для людей. Я усвідомила, що життя не є чорно-білим, і кожен досвід має значущість.

Війна навчила мене цінувати речі, які раніше здавалися звичайними. Я зрозуміла, що дім — це не лише фізичний простір, а те, що несу в собі: мої рідні, друзі, кохані. Важливо навчитися відчувати життя в усіх його проявах, смакувати його, пробувати щось нове.

Сенс життя полягає не у матеріальному, а у простому "бути". Це усвідомлення дало мені сили продовжувати, попри труднощі.

Хоча я сподіваюсь на повернення до рідного міста, розумію, що воно вже ніколи не буде таким, яким було, і, скоріш за все, не принесе мені тих емоцій, як раніше. У цьому новому етапі мого життя я прагну знайти своє місце, яке б давало мені відчуття безпеки та приналежності.

Війна — це безумовно важкий і болісний досвід, який залишає глибокі шрами в душах людей.

Проте, попри всі труднощі, я навчилася цінувати моменти спокою і простих радощів. Мій шлях за тисячу днів війни сформував мене як особистість, відкривши нові горизонти розуміння себе і світу навколо.

Цей досвід навчив стійкості, внутрішньої сили та важливості людських зв’язків. Я готова дивитися в майбутнє, працюючи над собою і своєю метою, адже навіть у найтемніші часи ми маємо можливість зростати і розвиватися.

Віра в краще, любов до своєї країни та прагнення до миру — ось ті цінності, які я ніколи не забуду.