Коржова Поліна, 9 клас, Ліцей "Перспектива" Троїцької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Меніна Галина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У  2015 році я йшла до школи в перший клас. Мої рідні  бажали, щоб мій шлях був легким і радісним, щасливим і мирним. Пам’ятаю, як прабабуся додала: «Головне, щоб не було війни!» Я тоді на це не звернула уваги, бо була маленька, життєрадісна, загадкова.

1000 днів війни … Мій шлях -це дорога життя, життєвої науки, гарту особистості і постійних питань: Чому? Навіщо? Хіба так можна чинити?

До 2022 року я жила, як і бажали мені батьки, як я сама того хотіла. Саме до 24 лютого, до початку війни, яка внесла в мій добробут небажані корективи, нікому не потрібні зміни. Війна, яку я не кликала, яку я ненавиджу усім своїм єством.

Вона повернула мене на інший шлях, забравши дитинство, комфорт, мою домівку! Мою рідну Луганщину-світанок України!

1000 днів війни, з яких 322 дні в окупації, 2 дні в дорозі, 2 - на вокзалі, 2 - на зйомній квартирі у знайомому-незнайомому місті……знову дорога... Чи є сенс рахувати далі? Думаю, що краще згадувати і пам’ятати все, що відбулося і відбувається : приємні моменти і не дуже, стабільність і поневіряння, зустрічі і розлуки!

Впевнена, що це дуже важливо як для мене, так і для багатьох українців. Це мій шлях , шлях підлітка із статусом ВПО, дитини війни. Статус, наданий мені у ХХІ столітті!

Часі розквіту та комп’ютерних технологій. І я є свідком того, як  все це знищується, як гинуть мирні та військові, дорослі та діти! Це важкий шлях!

У 2022 році мені виповнилося 12 років, я навчалася у 6 класі, мала свою домівку і була щаслива. Безтурботне життя, що зветься дитинством!

Я не ходила по землі, а просто літала. Відвідувала музичну школу, гуляла з друзями, проводили багато часу з родиною. У мене була власна кімната! 

Далі навічно вкарбовані чорні дати: 24 лютого –війна, 5 березня-окупація. Я наче взула чиїсь важкі чоботи і йшла розбитою бруківкою замість легкої споришевої стежини, до якої звикла з дитинства.

Хатина, у якій  завжди знаходила прихисток, стала для мене пусткою. Постійний страх, що можуть прийти «визволителі».

Моя родина виїхала  на підконтрольну територію 20.01.2023. До цього 322 дні і ночі  іншого, чужого життя. І шлях вже був наче б то й не мій, а якоїсь заляканої дівчинки, яка не розуміла, що взагалі відбувається. Ходила до  «школи» в окупації, «навчалася».  Емоційно було важко, часом нестерпно. Я мало спілкувалася, бо не знала про що і з ким можна  говорити.

Були моменти розпачу. Дуже часто плакала, щоб ніхто не бачив. Але чітко розуміла, що повинна бути сильною. Маю допомогти мамі та братові пройти цей шлях випробувань.

Зараз ми мешкаємо в Україні. Я живу вільно. І навіть постійна небезпека, обстріли і повітряні тривоги не заважають відчувати себе гармонійніше, ніж там. Я продовжую навчатися в ліцеї, нашому ліцеї, який відновив роботу на підконтрольній території. Цікавлюся фотографією , займаюся плетінням з бісеру та ниток.

Мене хвилює, що війна ще триває, ми не вдома. Не знаю, що буде далі. Свято вірю в перемогу України.

Я стала іншою. Вірніше сказати, що війна зробила мене іншою. Я подорослішала не на два з половиною роки, а на всі п’ять. Ні, не зовні, а внутрішньо. Я стала відповідальнішою, розумнішою , можливо, сильнішою.

Більше ціную життя  в усіх його проявах. Мрію про повернення на Луганщину, до свого селища, рідної домівки. І хочу, щоб мій шлях був легким і радісним, щасливим і мирним. Щоб не було війни ніколи!

Це саме страшне, що може відбуватися з людством. І хтось за це має відповідати!  Але вже ніхто не поверне мою легку споришеву стежину, моє втрачене щасливе дитинство.