Олена Євгенівна виїхала з окупованого села Трудолюбимівка, що на Запоріжжі, але підтримує зв’язок з односельчанами, які там залишилися. 

Мені 55 років. Я жила в селі Трудолюбимівка Запорізької області. Виїхала в Запоріжжя.

24 лютого мені зателефонував син із Запоріжжя і сказав, що почалася війна. Після цього я почула перші вибухи й побігла будити сусідів.

Після обстрілів у нас зник зв’язок та інтернет. А в мене була супутникова антена. Я дивилася новини й переказувала їх односельчанам. Інколи люди самі приходили до мене дивитися телевізор.

Дуже важко було через те, що повиїжджали лікарі, і через відсутність медикаментів. Деякий час завозили гуманітарну допомогу, в тому числі ліки, а потім окупанти заборонили це робити.

У червні помер мій брат. Йому було 50 років. Ми з родичами привезли його в лікарню, а медпрацівники сказали нам, що нічим лікувати.

Були проблеми з бензином, газом, продуктами. Зарплатня приходила на картку, а зняти її ніде було. Але люди допомагали одне одному. Підприємці підтримували місцевих жителів: давали крупи й олію. А один фермер, Ячишин Сергій, на своєму тракторі возив молотити пшеницю і роздавав борошно.

Хлопці з Мелітополя підвозили хліб. Ми ділили його на всіх. Бувало, що виходило по пів буханця на двір, але це краще, ніж нічого.

Влітку з’явилися на огородах овочі. Поки була змога, волонтери передавали гуманітарну допомогу: вершкове масло, цукор. Ми потроху ділили їх на кожного члена сім’ї.

Навесні окупанти влаштували перший обхід села. Я з сусідками стояла на вулиці. До нас підійшов солдат з автоматом. Я запитала, звідки він. Сказав, що з Дагестану і спитав, де живе Бандера. Я йому розповіла, що цієї людини вже давно немає в живих. Дагестанець подивився на мене здивовано й запитав: «А кого ж ми тоді тут шукаємо?» Вже через місяць-півтора були такі, що шукали нацистів – Бандеру більше не шукали.

У вересні виїхало багато сімей. Росіяни стали заселятися в порожні будинки. Вибивали двері, заходили й жили, як їм хотілося.

Я працювала медсестрою в школі. Знала, що в росіян буде мобілізація. Припускала, що окупанти можуть примусити мене працювати на себе, а я не хотіла цього. Тож, коли виїжджали мої свати, вони забрали мене з собою.  

Невістка й донька з дітьми виїхали в Польщу, а коли ситуація трохи стабілізувалася, повернулися. Син з дружиною й дитиною живе в Дніпрі, а я з донькою – в Запоріжжі. У Трудоюбимівці залишилася вісімдесятирічна свекруха. Щоб її вивезти, потрібно заплатити перевізникові, а в мене немає таких коштів.

Я маю зв’язок з селом, тому знаю, що у моєму будинку живуть російські військові. У будинок брата теж заселилися окупанти. А батьківську хату, що була навпроти моєї, спалили.