До війни я з дружиною проживав у місті Попасна десь років сорок. Коли почалась війна у 2014 році, ми переїхали на Лебединщину Сумської області. Я звідти родом. До Попасної я постійно навідувався. 

У 2022 році, коли почалась війна, я сидів у Попасній в підвалі. Ще там біля мене був недалеко лісок - то доводилось туди виходити. Його не чіпали, тому там було безпечно. На той час дружина вже померла. 

На нашій вулиці проживав зварювальник, який робив у Міськгазі. Коли були обстріли і перебивали газогін, то він швидко його зварював. У мене була груба, яку можна було топити дровами. Їжі у нас було в достатній кількості. Ми з дружиною робили багато запасів. Ми мали керосинову лампу на випадок, коли вимикали світло. Колодязь у нас свій був у дворі. Зі мною ще проживав племінник із сім’єю, так він носив воду у пляшках до багатоповерхівок людям. 

З Попасної мені довелось виїхати на Бахмут. Коли виїжджав, то вже половина міста знаходилась під контролем військ «ЛНР». Вже після мого від’їзду було пряме влучання у мій дім – і він згорів, і автомобіль. 

Моя дочка з онучкою і правнучкою проживала на сусідній вулиці, ближче до центра. У них не було бомбосховища. Я сильно хвилювався за їхні життя. 

Зворушило те, що в цей період люди стали добрішими. Всі почали допомагати один одному. 

Я не хотів залишати свою домівку. Думав, що війна на якомусь етапі зупиниться. Але коли недалеко від мене розірвався снаряд і винесло вікно, а мене викинуло з ліжка, це і спонукало мене виїхати. Я вмовив дочку з родиною теж виїхати. Отак ми всією родиною і виїхали. Дочка - на Дніпропетровщину, а я мандрую по Україні сам.

Дружина похована у Попасній, але туди я вже ніяк заїхати не можу. Зараз я мешкаю у Полтавській області, в селі Яреськи. Тут мене поселили у гуртожитку. 

Дуже хотів би бачити майбутнє без війни.