24 лютого 2022 мене розбудила подруга дзвінком про початок війни. Шок. Сирени. Пішла будити сина і маму, щоб йти в підвал. Розуміння, що це відбудеться, було, але готовності – ні, бо були надії на розум цих вихлопків... Дарма... Так Львів, так, ніби безпечно... Але... Гарантії ідіотизму існують?

Втратила роботу в перший же день. Грошей нема, на які жити, запаси на випадок війни ніхто не робив... Я, мама майже 80 років і син 20 років... Живіть, як хочете... 

Мене шокувало звинувачення мешканців заходу України у підлості... Я відкрила свої двері для біженців, безкоштовно... Мене обікрали, як орки... Труси, плаття, техніка... Що могли... Дико, дико, бо ніби співвітчизники...

Що мене приємно зворушило до глибини душі, так це єднання, яке було на початку, і шкода, що зараз воно кануло кудись...          

Перші два тижні неможливо було купити хліб чи крупи, а вдома не було. Рішення? Мука, вода, сіль і рученьки.                                                                                                                                                                                                            Зараз я в Німеччині, працюю, щоб забезпечити свою сім'ю. Син, мама, сестра, брат (на нулі), їх діти – в Україні... Розлука... Це важко... Я втратила роботу одразу після початку війни. Працювала в компанії, яка постачала препарати для косметології. Зараз працюю в Берліні в готелі. Плани ні до чого, треба виживати.

Я кажу собі, що потрібно бути сильною, постійно бути сильною. Треба робити все, щоб було краще. Треба бути ідеальною, щоб тебе взяли на роботу... Тиск відчуваю, внутрішній і зовнішній. Ти думаєш про сім'ю, не про себе, майбутнє невідоме, звісно, завжди невідоме, але тепер тим паче... Заради чого жити?... Вчусь це долати. Сама собі говорю - ти молодець, ти заробила, ти можеш це зробити, ти розумна. Цей стрес постійний, вчусь.