Дрок Вікторія, 10 клас, Бугаївська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волошин Віктор Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені болить... Кожна частинка моєї душі болить протягом останніх 1000 днів. На жаль, це відчуття мають усі свідомі українці, бо в нашій країні війна.  

Ранок 24 лютого 2022 року я пам'ятаю щосекунди. Налякана, бо не розуміла, як  таке могло статися, чому страждають невинні люди.

Перше, що запитала у батьків, будучи в шоковому стані: «А в школу сьогодні йти потрібно?». Звичайно, ніхто нікуди не пішов, усі залишилися вдома на дистанційному навчанні. Я живу в селі на Полтавщині, тут тихо і спокійно, але коли починав лунати сигнал сирени,  то це  надзвичайно лячно. Перші дні війни була тільки вдома, нікуди не виходила, спостерігала лише  за новинами. З часом відновлено офлайн заняття у школі, і ми почали зустрічатися з друзями в позаурочний час.

У разі оголошення повітряної тривоги під час освітнього процесу, обов'язково спускаємося в укриття. Не можна сказати, що це не страшно зараз, але це наша реальна буденність. 

Щоденний перегляд новин лякає та насторожує, а почуття ненависті до ворога стає сильнішим з кожним прилітом ворожих ракет. Раніше, коли чули міста:  Буча, Дніпро, Запоріжжя,  Ізюм, Краматорськ, Львів, Одеса, Харків, то уявляли їхню красу, визначні  пам'ятки, а зараз із сумом, співчуттям згадуємо про кожну трагедію, яка там трапилася.

Для мене кризовим моментом  став ракетний удар по ТЦ  «Амстор»  у   Кременчуці 27 червня 2022 року. 

По-перше, територіально  так близько війна до нас до цього часу не доходила. Цього  літнього вечора вибух було чутно навіть у селі.  По-друге, лякала кількість жертв і усвідомлення того, що там можуть бути знайомі. Цей ТЦ був найбільшим у місті, в якому можна було гарно одягтися, смачно поїсти  або просто відпочити. Отже, зустріти там знайомих −  було звичною справою.  Саме напередодні, у неділю,  я зі своєю сім'єю відвідала цей заклад.

Невимовний біль огорнув душу, серце стискалося в грудях, а з очей текли сльози, коли повідомили про знищення "Амстору".   

Війна змусила мене подорослішати надзвичайно швидко. Особисто я впевнена, що ще б 3 роки тому відповіла б, що щасливою мене зробить тільки новенький телефон чи подорож світом.  Проте з плином часу, із ситуацією в нашій країні розумію, що щастя - це бути вдома зі своєю сім'єю у мирній країні. Так коротко і просто здається на перший погляд, але ж це безцінні моменти, коли ми проводимо час разом.   

Ідеальна картина - це я з мамою готуємо смачненький пиріг до чаю, а тато розводить багаття у каміні, а за вікном жодних повітряних тривог.

Проте нині цей пиріг ми часто випікаємо не для себе, а для наших захисників. Адже військові демонструють безстрашність нашого народу, його волелюбні прагнення й готовність будь-якою ціною здобути свободу. Тим часом ми намагаємося їх підтримувати через волонтерів домашніми смаколиками. Бо якби страшно та важко не було, але ми маємо пам‘ятати: завдяки кому  прокидаємося у своїх домівках. Тим паче  Градизька територіальна громада, зокрема й моє село Бугаївка, неодноразово зустрічали на щиті полеглих на війні Героїв.

Дорогою до школи проходжу Алею Слави земляків, які загинули за незалежність України, і кожен раз сльози самі навертаються на очі. 

Також у  нашому селі є внутрішньо-переміщені особи, які переїхали з окупованих територій або із зони бойових дій.  Історії, які вони розповідають про своє життя в окупації, змушують також серце битися сильніше від хвилювань. 

Отже, рука війни дістає до всіх і кожного. 

Найстрашніше, що це вже зовсім не розповідь у підручнику з історії чи стаття в пресі, а наша дійсність. Хтось може бути сильним фізично, а хтось −  духовно, проте кожен повинен усвідомлювати, що лише разом  можемо наближати Перемогу та мирне життя, а  синьо-жовтий стяг майорітиме в кожному куточку країни. Але боліти не перестане...