У нас там в 2014 році було таке, але трохи. Ми виїздили на пару місяців у Харківську область. Виїхали спочатку діти, у нас ще тоді був один внучок. Згодом і ми до них приєднались. Тоді все швиденько закінчилось, почали на роботу люди йти, відбудовувати, і ми повернулись. 

Перший день війни мені запам'ятався страхом: почали летіти «Гради», заїжджати танки і все на світі. Били по будинках і по всьому. Ми сиділи в підвалі, а тоді не витримали, тому що руйнувались будинки. Ми з дітьми, я зі своїм чоловіком виїхали в Жовті Води.

У доньки двоє діток. Молодша дівчинка народилась 18 лютого, а  24-го війна почалась. Так нас застало, що з тією дитиною - з підвалу в підвал. Ми мали надію, що припиниться все, але бачили, що летіло все. Міномети ми навчились слухати,  танки і «Гради». 

Світло, вода пропали, газ трішки ще був. Магазин побили - все в один момент сталось, бо росіяни били з однієї сторони, а наші - з іншої. Страшно навіть згадувати.

На зятя машині ми всі виїхали. У чому були, в тому в машину стрибнули і поїхали без нічого, навіть документи залишись в домі. Рюкзак стояв приготований, але хто тоді про це думав! Схватились та поїхали.

Ми тут майже два роки. Уже відійшли від того, але все одно страшно. Люди, які тут живуть, цього не пережили: вони бачать по телевізору, чують по радіо, а своїми очима не бачили, тому вони так не страждають. 

Здається, що війна, напевно, не закінчиться ніколи. Вже немає терпіння. Ми живемо на квартирі у чужих людей, їм платимо. Пенсії не хватає. Давали нам гуманітарну допомогу Фонд Ріната Ахметова і Попаснянська громада. Чоловік помер від інсульту - він не пережив, що пропав будинок, пропало все нажите. Тут ми його похоронили. Дітей шкода, тому що маленькі онуки, і діти молоді. Шкода взагалі всіх людей, які постраждали.