Гнилицька Софія, 16 років, Ізюмський ліцей № 12, м.Ізюм

Есе «Один день»

Війна на сході України… Війна на Донбасі… Збройний конфлікт… Антитерористична операція…. Як тільки не називають у засобах масової інформації події, що почалися у квітні 2014 року.

До цього часу слово «війна» викликало у мене асоціацію виключно з подіями 1941 – 1945 років. Про жахіття ІІ Світової війни читала твори Олександра Довженка, Олександра Твардовського, дивилася художні фільми, але завжди була впевнена, що це в минулому, і я ніколи не стану свідком таких подій.

Квітень 2014 року змінив життя багатьох людей. Я живу в Ізюмі. У нашому місті, на щастя, ніколи не було бойових дій. Мабуть, через це не одразу прийшло усвідомлення того, що відбувалося. Я чула розмови дорослих, дивилася новини й весь час думала, що це якась помилка. Це – тимчасово. Завтра все буде, як раніше.

Усе змінив один травневий день. Після обстрілів у Слов’янську в Ізюмську міську лікарню почали привозити поранених військових. Це були переважно молоді чоловіки, які в перші ж дні отримали серйозні поранення. Дехто залишився інвалідом. Саме в цей день я і зрозуміла: як раніше вже не буде. Це дійсно війна, яка змінила життя багатьох людей.

Вулицями міста рухалися колони військової техніки. Зникло відчуття безпеки, стабільності, впевненості в завтрашньому дні. Натомість з’явилися нові для мене поняття: «мобілізація», «переселенці», «волонтери». Разом із ними - і нові відчуття: відчай, невпевненість, страх за своїх рідних, близьких, знайомих, жаль до людей, що загинули, стали інвалідами.

Весь час думала про те, наскільки абсурдним і жахливим є те, що відбувається.

Поступово прийшло розуміння того, що люди зіткнулися з новою реальністю і виявилися не готовими до неї. Всі так звикли до мирного життя, що припинили його цінувати.

Ці жахливі події змусили мене подивитися на світ інакше. Тепер я впевнена, що найбільші цінності – це мир та життя людини. Ніщо не замінить посмішку рідних, можливість поговорити з ними, обійняти їх.