Гончарова Ксєнія, 15 років, Пісочинський ліцей “ Мобіль”, смт. Пісочин

Есе "Один день"

Мені було лише вісім. Я тільки закінчила третій клас. Я нічого не розуміла і лише бачила по телевізору жахливі кадри. Питала маму, що це таке та де воно проходить. На всі мої питання, я чула лише, що це війна, що вона недалеко від нас, і зовсім скоро все буде добре. 

Що таке війна для восьмирічної дівчинки, яка тільки й думає, коли вийде кататися на роликах з подругами, чи коли вже побачить свого новонародженого двоюрідного братика? Напевно, нічого. Поки батьки мені не сказали, що ми переїжджаємо до іншої країни.

Я була шокована. Мені не хотілося прощатися з друзями, їхати в країну, де я не розумію нікого, залишати родину та багато іншого. Я питала тата: «Навіщо? Чому ми не можемо залишитися в Україні?». Він відповів:

«Так потрібно». Слова, які були сказані татом, відчувалися наче різанув боляче ножем. Наскільки б мені не хотілось, ми все одно переїхали. Саме тоді для мене почалася війна. 

З родиною ми переїхали в Ізраїль у місто Нетанія та прожили там п’ять років. Я не розуміла нічого. Навколо багато нових людей, вони щось говорять, а я їх не розумію. Мій страх тільки збільшувався. 

Я підростаю. Мені вже дев’ять, а я все ж спілкуюся із рідними по відеозв'язку. Бабуся весь час розповідає, як її справи, як мій братик, і чому новому він навчився. Мені було важко, я сиділа і слухала її довгі розповіді, і не могла її обійняти. Іноді бабуся розказувала про ситуацію в Україні, про війну. Цебула одна з найстрашніших тем. 

Зі мною в класі вчилася дівчинка, її звуть Анна. Вона з Донецька. Мені дуже пощастило, що хтось знав мову, якою я спілкуюсь. Її родині довелося переїхати. На щастя, вони встигли ще до початку розстрілів. Ми здружилися з перших днів і спілкуємося по сьогоднішній день. 

Згодом мої батьки почали знайомитися з людьми, які також з України, але їм не настільки пощастило, як родині моїй подруги. Однією з таких жінок є Люба. Її родина жила в Артемівську, Донецька область. Вона розповідала, що поруч з їх будинком падали снаряди, і всі споруди були зруйновані.

Коли Люба з батьками покидали місто, її батька Михайла вбили прямо на вокзалі. Я була шокована. Чому звичайну людину можна вбивати на вокзалі?! Вони хотіли лише жити під мирним небом всією родиною.

Ми народжуємося, щоб померти не від рук людей на вулиці, а вдома вже в похилому віці, коли виконали все, що мріяли зробити за той невеликий проміжок часу, даний нам на життя. Для Люби з мамою смерть Михайла стала останньою краплею, і вони удвох емігрували до Ізраїля. Зараз у них все добре і життя налагоджується.

Також батьки познайомились з молодою родиною Лізогубів, які жили до переїзду в Донецькій області. У 2014 році вони поїхали на неділю в Харків навідати друзів, майже без речей і документів. Коли вони зібралися їхати додому, виїзд з міста був перекритий.

Родина з маленькою дитиною на руках не знала, що робити. Лізогубам допомагали знайомі у Харкові, хто міг грошима, а хто ні - давали одежу або щось інше. Зібравши гроші, вони поїхали в Ізраїль.

Мені тринадцять. Я продовжую жити в Ізраїлі і знову стикаюсь з поняттям війна. У школі навчають евакуації в ситуаціях розстрілу та багато іншого.

Одного разу сирена була не навчальною. У всіх паніка. Сирена лунає один раз, потім ще раз і ще раз. Тисячі ракет летять на великі міста. Кожні 30 хвилин літаки пролітають над узбережжям Середземного моря. Все небо в вибухах.

В сусідній населений пункт попадає снаряд. Сильні вибухи ночами. Страх, що потрібно буде спати в бомбосховищі. Евакуація зі школи. Відміна занять і знову всі емоції пережиті заново. Втрата друзів, хвилювання, страх, може ракета попаде в літак та багато іншого. Знову переїзд.

На  сьогоднішній день мені майже п’ятнадцять. Протягом п’яти років ми жили в Ізраїлі і лише рік тому з родиною повернулись в Україну, до мальовничого селища Пісочин, у якому я народилась та провела все дитинство. Я навчаюсь у десятому класі, у мене є найкращі друзі, з якими мені дуже весело, і поруч вся родина. Я дуже рада, що зараз вдома.

Я впевнена, що зовсім скоро всі ми будемо жити під мирним небом, бо заради цього тисячі людей віддають своє життя. І я нікому не бажаю пережити тих страхіть пов‘язаних з війною, які пережила я. Нехай Господь збереже усіх нас!