До війни вчителька Любов Шпак жила у селі Георгіївка, неподалік Мар'їнки. У вересні до будинку потрапив снаряд, і все згоріло вщент. На щастя, того дня менший син запропонував переночувати у підвалі, що врятувало обох від загибелі. Після цього шукали місце під сонцем спочатку у Києві, потім поїхали до рідні до Росії. Коли ж зрозуміли, що зайві там, повернулися на батьківщину та осіли у Кураховому.
Ми жили у Георгіївці Мар'їнського району, а зараз, коли будинок згорів, у Кураховому. Ще до війни я втратила чоловіка та старшого сина, зараз живу з меншим, він мене доглядає.
Про минуле згадую лише добре. Я до пенсії пропрацювала у школі вчителькою української мови та літератури. Мене і до Києва запрошували, нагороджували медаллю. Але коли до будинку потрапила бомба, все згоріло, нічого не лишилося. Це сталося 5 вересня 2014 року. Тоді тільки до нашої оселі потрапив снаряд, ось така я щаслива.
Добре, що мене син цього дня у підвал потяг. Казав: «Давай переночуємо тут». Я не хотіла, але пішла. І підвал у нас трохи привалило, але ми залишилися живі.
Після цього де тільки не оселялися. До Києва до родичів їздили, але виявилися зайві. Після цього поїхали до Нижнього Новгорода до мого брата. Там трохи пожили, але теж зрозуміли, що ми там не потрібні. Повернулися в Україну, і довелося чекати п'ять років, поки хоч гуртожиток дали.
А в Кураховому немає жодної роботи для Василя. У шахті останні два місяці нічого не платять. А у мене пенсія маленька. Хоча заслужена і така уславлена була вчителька, а пенсія моя лише 3300 гривень.
Тільки цього року домігся син 300 тисяч гривень за згорілий будинок. Ми цю хату майже все життя будували, скільки в мене грошей пішло туди… Уся пенсія йшла, а тепер усе згоріло. Він у нас величезний був, але й за таку компенсацію дякую.
Я мрію, щоб син знайшов іншу роботу. Мрію закінчити ремонт у своїй кімнатці, буде дах над головою.
.png "Імена")
